Коли було холодно, так, що аж вітер
До шибки припавши грудьми замерзав,
Коли було жарко, та так, що аж липень
Розплавленим тілом кропив тротуар,
Коли було важко, та так, що аж шкіра
Розтріскалась навхрест від збурених вен,
Коли було чорно, та так, що зневіра
Із подихом кожним лилася з легень,
Коли було боляче, так, що свідомість
Не мала вже сил осягнути весь біль,
Коли було порожньо, так, що мій голос
Розбившись об вакуум, падав німий,
Коли було сумно, та так, що аж весни
Вже котре століття минали мій дім,
Я пристрасно й вперто творила свій Всесвіт,
Де місця не буде незгодам й біді.
І ось він, творіння шукань тих тривожних,
Безсонних ночей... Хоча я не Господь –
У кожному атомі, в рисочці кожній
Душа моя, думка, і серце, і плоть.
І ось він, той час, коли жити і жити,
Творінням своїм милуватись щодня.
Я ж тут – не абихто, не просто правитель,
Я – Всесвіту частка, він – частка моя.
І ось коли все уляглося нарешті,
І стихло у серці відлуння журби,
Я ладна розбити ущент рідний Всесвіт,
Без жалю, без сумніву, без боротьби.
А ранком, коли припаде все росою,
І вихопить сонце руїни з пітьми,
Піти у нікуди. Щоб бути з тобою.
Хай – просто супутником. Другом твоїм.
ID:
30888
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 22.06.2007 20:25:07
© дата внесення змiн: 24.07.2014 06:07:05
автор: Ю. Калашник
Вкажіть причину вашої скарги
|
. Только врядли я смогу сделать помощнее последнюю строчку: в ней заложено логическое объяснение, ради чего я готова разрушить свой мир, свое выстраданное и возлелеянное творение. Сложно подобрать другие слова, и многому еще предстоит научиться 
