Склада до купи вороття,
Чаклунський подих чарівний
Як сходить сонце ще зрання,
Мов фарби бавить небеса.
На гойдалці Дніпро знов в'ється,
Мов крильми берег обійма,
Кипить надія з смутком та журбою...
Нехай заплаче, хай,
Але це буде лиш вода...
Бо не пізнаєш ти, нащо ті сльози пролили.
І не відчуєш болі у душі,
Вона ж бо там, у глибині,
Б'ється пташка в клітці золотій.
Та не почуєш жалісливий голос пташки,
Який раніше був дзвінкий...
"Звільни, звільни", -блага вона в надії.
Ніхто не чує зов її чудний.
Та ні, та ні,
Лише у тишині...
Той слізний хлюкіт - вічний сірий вирій...
Бринить музика жаліслива в ній.
Хіба неволя золота чи срібна,
Голубить крила без польоту?
Дрібні слова із пісні весняної
Уже забуті, як блакитна глиб.
Химерні сни її вночі тривожать,
Хай прокида до долу береги...
Та захід сонця,
Що очі ясно сліпить,
Не приголубить пташку вже до сна.
Визбирує в траві краплини щастя,
Що подихом зігріті як туман.
Прощальні гості - пелюстки нещася,
Що моляться і плачуть за життя.
