***
Пантоміма в театрі без назви
і без даху над головою
вже третю добу.
Глядачів небагато,
лише люди, що спізнились на потяг.
І рожеві повітряні кульки настрою тягнуть вгору.
Перекручений дріт моєї нервової системи
займається полум’ям:
такий собі бікфордів шнур від мозку до серця.
Ухопившись за повітряну кульку,
треба летіти, якщо не будуть рватись нитки.
Поряд – церква.
І я малював червону лінію кожного дня,
поки йшла пантоміма.
Я ішов по цій лінії:
від церкви до театру
маленькими червоними кроками.
І на сьомий день ми впали:
я і театр, і церква, і небо над головою.
***
Зашивати рота в слушний момент −
позиція слабких.
Вівчарі знають, куди йдуть,
вівці ж намагаються і самі шляхів шукати.
Нічка розлилась кефіром по небу,
західний вітер ламає паркани…
Розплющувати очі − значить робити самогубство,
а ловити язиком сніг − ловити щастя.
Придорожні камені також мають генетичну пам’ять.