"І знову він у мої вірші римиться..."
Я уже йду. Пісня почата.
Ти ~ мій кінець. Я - твій початок.
Я вдалині зіркою сяю.
Віриш мені?Я ще кохаю.
Я уже йду. Ти в цьому винен.
Лишу біду в промені синім.
Я ще твоя, хоч покидаю.
Я - лиш зоря. Я ще кохаю.
Я уже йду - вечір настане.
Не забувай: ти - ще коханий.
Я ще твоїм променем сяю.
В серці моїм я ще кохаю.
***
Квіти на вікні
Я знаю: хуга надворі,
Мороз спиняє кров.
Такій непрошеній порі
Не рада буду знов.
Я знаю: ти сидиш в теплі
І думаєш про те,
Як у морозяній імлі
Троянда зацвіте.
Я знаю: мріями у сні,
Повінчану в снігах,
Виводиш квітку на вікні
У голубих очах.
Я знаю: помисли ясні
Зовсім не пропадуть,
Бо квіти на шибках - мені
Твої думки несуть.
***
Я тебе називаю безвістю.
У лету твою хочу канути.
Ти здивуєш мене лиш чесністю
І охотою буть обманутим.
Ти укотре пробачиш, впевнений,
Що без тебе не можу квітнути.
Ворогами ми будем ревними,
Не дозволим собі осліпнути.
***
Твоє волосся пахне димом
Згорілих осінню полів.
Не можна бути несудимим,
Найкраще бути без гріхів.
І білих рік молочна повінь
Вбиває ніжне із облич.
Тут твоя пісня - тільки гомін,
Твоє признання - тільки ніч.
І більш нічого. Тільки голос
В мені подавлює полин,
А на губах - розлуки волос
І втіха вдячності хвилин.
***
Сонце заховало небо.
Захворіла в хмарах кров.
Виступаю проти тебе
І тобі скоряюсь знов.
Не любов керує мною
І не жилки від проклять.
Догорівшою струною
Зустрічаю синь багать.
Зміна страшно нас лякає.
І не знаю: що та як?
Проти тебе виступаю,
Поклоняючися так.
***
Любий, ти пам'ятаєш,
Скільки в нас взяли неба,
Щоби з'єднала доля
Два непрості серця?
Зараз я знов далеко.
Пишу листа до тебе.
Знову віддала всесвіт,
Все щоб почать з кінця.
***
Знову юність біжить в окопи
І бунтують чужі жалі.
Ти - на тому кінці Європи,
Ти - на тому кінці Землі.
До нічого тебе не змушу,
Тільки ранок візьму до рук.
Ти мені вириваєш душу.
Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..
Кимось курені сигарети
Піднімаю з свого сміття.
Ти - на тому кінці планети,
Ти - на тому кінці життя.
***
А серце буде довго-довго сохнути,
Твої листи читаючи щодня.
Старенький пес боїться, мабуть, здохнути
Й тримає духа силою коня.
Не знаю, чи тобі багато вірила
І хто нам жовті присвятив слова.
Дурна розлука свої зуби шкірила
На радість всім, що поруч них жила.
Мені потрібно ще думками схуднути
І записати іскри у вогні.
В далекім світі гостем, гостем будеш ти
І зовсім, зовсім іншим при мені.
***
Ти напиши проте, що знаю,
Щоб не кінчалися листи.
Обов'язково лиш "чекаю",
Й не мусить бути те "прости".
Я краєм серця ріжу дзвони,
Які ти шлеш щораз мені.
І скоро тягнуться кордони,
Розбивши носа вдалині.
І все це є, але немає,
Що губить вічність чистоти.
Обов'язково лиш "кохаю"
Й не мусить бути це "а ти?"
***
Твій перший лист. І вірю, і не вірю,
Бо не сіяли роси все-таки.
Сміється день на нашому подвір'ю.
Старий папір, а ніжнії рядки.
Твій перший лист. Мені чомусь гаряче
І радість б'є в туманнім джерелі.
І тихий сум, і тихий біль юначий.
Конверт із сон-травою на столі.
Твій перший лист. По сто разів читаю
І образ твій у пам'яті зоріє.
Світанком ніч надворі догорає...
Твій перший лист. І вірю, і не вірю.
***
Листок- це день, чи, може, відлік суті,
Чи, може, це заглибина думок?
Листи твої, всередину ввігнуті,
Доповнив ще один сумний листок.
У ньому пишеш ти: "Любов не вічна…»
Твій лист пожовк од сліз і духоти .
Жорстокий листопад - пора трагічна,
Хоч я - ще я, та ти - уже не ти.
І листопадна ніч до зорепаду
Знов хилить вже безлистяне чоло.
Ти знаєш, я в тобі кохаю зраду,
Бо іншого ж нічого не було?
Ми на плиті у нашої любові,
Як станемо старенькими колись,
Ще намалюєм два листки кленові,
Які з сердець навіки простяглись.
Останній лист... Це я тебе чекаю.
Останній лист... Один на сотню літ.
Вже осінь відлітає. Я кохаю.
Любов - це вітром зраджений політ.
***
Від любові, нашої любові,
Що здавалась вічна і проста,
Залишились два листки кленові
І конверт подертого листа.
Не було. Прощання дише млою.
Це не ніч, а ранені хрести.
Серце загорілося війною,
Та чомусь зотліли лиш листи.
Та й думки не пишуть знову тихо,
Як, бува, колись у далині.
І аж просить букву вставить лихо,
Щоби довше плакалось мені.
***
Я знаю, що не зможу зберегти
Чужих сердець розмиту таємницю.
Без відповідей в'януть десь листи...
Спинитися, спинитися, спиниться!
Мене болить не їхня пустота
І навіть не мої жорстокі мрії.
Невиспаного я боюсь листа.
Боюсь тому, що хтось мене зігріє.
Тому морози б'ються восени
І всю любов ховають у зітхання.
Чужі листи пливуть у мої сни
Рядками, що зливаються в кохання.
***
Невже зима як весни одцвітуть,
Зронивши біль в чужому небокраї?
Невже зима, зима, коли ти тут?
Коли ти тут, а я вже не кохаю...
Невже зима, як спинить птах політ,
Як люди злі туманами блукають?
Невже зима, коли біліє світ?
Коли ти тут, а я вже не кохаю...
Невже зима, як змучено горить
І те, у чому я себе пізнаю?
Невже зима, коли душа не спить?
Коли ти тут, а я вже не кохаю...
***
І сніг у вальсі під ногами
Замовк, не смівши видать звук.
Тепер ми стали ворогами.
Колись любили ніжність рук.
Хоч я не думаю, що грою
Закінчить можу свій сонет.
І небо падає іскрою.
І в серці стерся твій портрет.
І все не так, як має бути.
І не гудить у скронях кров.
Раз я тебе могла забути,
Так, може, це і не любов?
***
Ти зорі пив, немов вампір,
А я боялась бруду.
Ти дуже низько впав, повір,
Щоб я любила Юду
Навіщо ти убив цю ніч,
Що нашою не стала?
Прощай тепер. У чому річ,
Я щось не те сказала?
Ти зорі бив, немов палач,
Своєю глупотою.
Я щось не так роблю? Не плач.
Хоч раз побудь собою.
***
Не вір мені, хай серце скаже:
Кохає ще воно чи ні.
Нехай в печалі горе ляже.
Не вір, не вір, не вір мені!
Не вір мені, дощами сито
Не переповнить наші дні;
Коли життя усе прожито,
Не довіряй, не вір мені!
Не вір мені, тебе обманю
І прозвучать нудні пісні.
Не вір мені, а вір коханню.
Не слухай, ні, не вір мені!
***
Не порань, не убий, збережи
І хай правда лиш гострить ножі.
Не покинь, а врятуй, зрозумій,
Що усі ми під впливом подій.
Не покинь і тим самим не вбий,
Ти для мене один дорогий.
Хай живе одинокая лань,
Лиш мене, як її, не порань.
Не порань, краще вбий, а не рань
Не люблю відчувати страждань.
Хай несу всі у світі хрести,
Та найважчий із них - саме ти.
Перший і останній сонет
І ніч була. Зігнулася тополя,
Ревів вітрисько буйний серед поля,
Ходили хмари в вальсі по траві,
А тихий гай наспівував сові,
Минали миті сірі, чорно-білі,
Гуляли роси в сонній заметілі,
Скажено рвався вгору голий клен
І вказував листочками на день.
Німа душа того не зрозуміє,
Що серце цьому сумові радіє.
Коли кохаєш - все простиш, а далі
Зів'є мороз колючії спіралі.
Тебе забуть не можу в самотині.
Ти - тільки мій, бо був таким донині.
***
Я не коритимусь тобі. О ні!
Як хочеш - покорися ти мені,
А зможеш - ворожнеча промине,
Лише по справжньому люби мене.
Я не піддамся чарам тих очей,
Я не ввійіду у марево ночей..
Нехай впаде кохання неземне,
Та ти спочатку полюби мене.
Я не зумію вбити в собі сон,
Який узяв мене у свій полон,
Хай я помру у тиші самоти,
Але виною цього будеш ти .
***
А дощ тоді світився діамантом,
І ти сказав, що із моїм талантом
Мені б цвісти, мов навесні, цвісти.
А я тоді спитала, як же ти?
Ти похилив свій погляд. Твої плечі
Знов віщували вражого предтечі
І сум, і горе, і біду мою.
Ти не подумав, може, я люблю?
А вітер сльози сповив сухотою.
Й не знаю: я з тобою - не з тобою
Цвіла тоді чи, може, відцвітала.
Та ні, ти не хвилюйсь, я не кохала.
***
Ти незабутній
Журавлем ти у небо злетів
У прошиті сарказмами будні .
Десь у затінку голос засів:
"Ти лиш мій, дорогий, незабутній»
Ти - лелека без пари і крил.
І мовчазно повіки спускає
Щирий надпис, надгробний, могил
"Незабутність навік спочиває".
Чим же ваблять ті теплі краї?
Чом шукаєш ти другого раю?
Неземні поцілунки твої
Вже давно в нікуди відлітають.
Ти - лиш мій. Обгоріле крило
Закриває увесь морок смутній.
Ти вже був. Та й життя вже було.
Ти один. Ти один - незабутній.
***
***
Не знаю, чому і для чого
Веселкою ріжеться сніг.
Я хочу тебе лиш одного
І щоб не ділився на всіх.
Пробігло заплакане небо
Повз мене у простір щедрот.
І хочу сьогодні до тебе
Й летіти удвох до висот.
І хай прокидаються хмари
У тиші зі зламаних днів.
Я хочу єдиної кари:
Щоб ти мене знову любив.
***.
Любов моя - осіннії морози –
Усе простить, усе у собі вб'є.
Тебе я бачу. Ти - прощальні сльози,
А я з тобою знову разом є.
Лиш в сні. Але любов моя палає.
Не знаю, чи засне мажор покути,
Коли я кажу, що тебе кохаю,
То це не значить: хочу разом бути.
І знову тиша п'є ласкаву днину.
Ти - зрадник. Осінь хмурої весни.
Моя любов лишається єдина
І кличе серце в чорно-білі сни.
***
І насниться життя земне
У системі чиїхсь обчислень.
У програмі "Чекай мене"
Хтось до старості нас зачислить.
- А ти стільки мене чекав!
- А ти стільки мене любила!
Але час тихо проскакав.
І нічого ми не просили.
***
Як запах одиноких вечорів
Лишає на асфальті свої кроки,
Ти тихо йшов і подумки горів
Як кущ калини - гарно і високо.
Калюжі заховались від дощів
І страшили гіллячками полину
Тебе, а ти, чомусь, печально брів
Під дуб старий, на нашу батьківщину
Не можна забирати від діток
Їх першу мрію, страчену роками.
А на столі - мелодії шматок
Із вальсу, протанцьованого нами.
***
Любов не ділить на роки,
Бо все чомусь їй ніколи.
Лиш твердо вп’ються кулаки
У теплі серця віхоли.
І я не знаю, чи, бува,
Ми так колись сміялися.
Любов не ділить на слова.
Щоби не обірвалися.
Так шкода, що не йде зима
У протилежнім напрямі.
Любові справжньої нема,
Бо й ця покрита плямами.
***
Не суди дощів. Неба сірий клапоть
Проросте зі словом ніжного крила.
Не суди дощів, їм ще довго плакать,
Бо любов від Нас назавжди пішла.
Не суди дощів. В нас лиш є той молот,
Що кував любові перше полотно.
Не суди дощів, бо надворі холод.
А вони теплом хухають в вікно.
Не суди дощів. Камінь не піднімеш,
Щоби кинуть в їх тіло без гріха.
Не суди .дощів, бо цю тишу зімнеш
І майбутнє зросить темрява суха.
***
Іду. За мною шлейф дощів,
Солоні сльози.
Мені ти вірить не хотів
Рядками прози.
І я слова із почуттів
Зів'ю у риму
Та пізно, серце, захотів,
Бо нераниму
Поранив так, що до вогнів
Втікали ріки.
Мені ти вірить не хотів –
І сльози втікли.
***
Обірваний листок чужого горя
І тихий вітер радості у нас.
Ти так любив дивитися на море,
Що сам у ньому хвилею погас.
А синява, що в погляді горіла?
Я бачила ~ ти марив про приплив.
Тебе я захистити не зуміла,
Бо ти, на жаль, нікого не любив.
Просила зорепадами у моря:
"Віддай його для весен золотих".
Можливо, я не те йому говорю,
Та мої сльози більші від твоїх.
***
А ти не знав, що полюбив блаженну.
Зціпив уста в молючий суховій.
Врятуй мене від раненої мене.
Від праведного холоду зігрій.
Ти знаєш, що в житті своїм невинна.
Набута тиша гніздиться в уста.
А ти не знав, що полюбив причинну,
Що чаша ця розбилася пуста.
Різкі сліди, розтоптані зіниці.
І небо розлилося по гаях.
Ти думав: це вона щоночі сниться,
А це була, на твоє щастя, я.
***
Моє життя присвячене для неба,
Як зрілим океанам береги.
Лиш крок вперед і тисячу - від тебе.
Й на кожнім - злі плітки і вороги.
Усе твоє, нічого не відняти.
Недоліки - поламані мости.
Я б так хотіла те "прощай" сказати,
Та ти мені нашіптував "прости".
Коли мерці повстали із могили
І додавались крихтами гріхи.
Ми довго-довго, довго говорили
Про світ - жорстокий, сірий і сухий.
***
І все одно тебе укотре трачу –
Моя любов миттєвою була.
Ти так любив, коди я гірко плачу,
І сумував, коли я з ким ішла.
І це той шрам, ЯКИМ життя лякає
Усіх, хто вірить в зраджені мости.
Ти так любив, коли тебе кохають,
І сумував, коли це був не ти.
Ті білі, крила знов відносять в небо
Усіх, кому судилася земля.
Ти так любив, як я ішла до тебе,
І сумував, коли ішла не я.
***
На подряпаних зорях
Грає сонячний піт.
Я до тебе говорю
Через сутінки літ.
I цілуючи рани -
Молодому - печаль, -
Я гукаю: "Коханий!" -
Й замовкає рояль.
Тихе викрите небо
Опуска новий сон.
І від тебе й до тебе –
Всі серця в унісон.
***
А ти мені нічого не завадиш.
Я зруйнувала й так усе сама.
Тебе я уже зрадила - не зрадиш.
Замерзле серце не страшить зима.
А ти мені нічо' не заподієш,
Я й так усе для себе продала.
Чому, коханий, ти про мене мрієш,
Коли тебе сама не вберегла?
***
Чекання просріблиться в інеї.
Четвертий день ідуть сніги.
Якісь незрозумілі лінії
Цілуються в слідах ноги.
Ти не спіши із нікудишністю,
Щоб забувати те, земне.
Пробач, що я боролась з вічністю,
А ти вже вартий був мене.
***
Як затуманить осінь сон-трави
Й вона сердечно вляжеться під ноги,
Поклич мене, до себе позови.
Як добре, коли сходяться дороги!
І знову дощ сполікує рови
Від бруду, від гріхів, від супокою.
Поклич мене, до себе позови,
Щоб я могла надихатись тобою.
Й не вір у вічні болі голови
І стогін серця, що несуть облуду
Поклич мене, до себе позови,
А коли ні — я й так з тобою буду.
***
Небо знов громами усміхається.
Ти стояв і роси пив з лиця.
Де любов ніколи не кінчається,
Там я не боятимусь кінця.
Знаєш ти, я для дощів народжена
І люблю тебе із сповитку.
Де хмаринка променем ушкоджена,
Там я збережу себе таку.
І нехай веселка в небо стелиться
Та радіють очі вітерця.
Все в житті, я знаю, перемелеться.
Разом будуть битися серця.
***
Моя срібна печаль, що звучить, як сльози тятива,
Скільки кришиться хліб, не уводить мене у оману.
Лиш тому, що ти є, я ще досі, ще досі жива.
Ти сторінка моя, і розрада, і вічний світанок.
Так боюсь, щоб тебе не поранив хтось в цій боротьбі,
Щоби клятва гірка не нарушила милі години.
Все, чим зараз я є, я присвячую тільки тобі.
Ти сторінка моя і мій смуток, навіки єдиний.
***
Пробач мені за подих калиновий,
Що завчасу позбулась своїх крил
Літати легко в усмішці любові
Й тоді, коли у нас немає сил.
Поезій юних рання хуртовина.
І тихих слів пробитий водограй.
Пробач зате, що в мене ти єдиний,
І більше ні за що не пробачай.
І дальше п'ють епохи кволі ґрати
Мою словами сказану любов.
Не вчи мене, не вчи мене прощати.
Пробач за те, що пізно ти прийшов.
***
Я люблю тебе, моя повене,
Покриляння палке шпаків.
Моє серце кохання сповнене
І байдужий пробіл років.
Я люблю тебе запорошено.
Ще розтане вінок снігів.
Я зустріну тебе із осінню,
Щоби потім ніхто не смів
Розлучити нас, моя мрієнько,
Я люблю тебе в часу плин.
І прокинеться з снігу зіллєнько,
І придушить життям полин.
***
Місяць плаче. Сльози пилом
Ніжно падають, як ртуть.
Не журись сьогодні, милий,
Може, нас і обминуть.
Місяць плаче. За зорею,
Що покинув у півсні.
Не журись, мій прометею,
Ти належиш лиш мені.
Місяць плаче. Гірко-гірко.
Зрадив? Сльози каяття?
Не журися, моя зірко,
Ти - із іншого життя.
***
Кажуть, що я сумна.
-? - Так, від якогось болю.
Стільки іду одна
Я по пустелі солі.
Ложка води ~ ніщо.
Море і те солоне.
Пам'ять ще є. Нащо?
Щоб цілувать долоні,
Що в пелюстках долонь
Твоїх були бджолою?
Раз - і життя пройшло.
Хай ! Тільки б я з тобою.
***
Оце любов: кохання вишне,
Що у минулому сіє.
Ти не давай мені, що лишне,
А те, що серце віддає.
І перешкод солодкі звуки
Надвоє ділять тишину
Ти не давай мені розлуку,
Бо не прокинуся від сну.
Рожевих хмар волосся пишне
Мені обличчя обів'є.
Ти не давай мені, що лишне,
А те, що серце віддає.
***
І вже не жду - я не чекаю
Скупих рядків сумного скла.
Надворі вітер догорає,
Бо я до нього не прийшла.
І не прийду - я вже не хочу
Його холодного тепла...
І небо виплакало очі,
Бо я для нього не цвіла.
І не цвіту - помру для тебе,
Хоча безвихідь у раю.
І не повірю (Бо не треба
Тобі того, що віддаю).
***
І знов нема нема нічого злого
В моїх очах, в твоїм житті,
Лиш цвіллю криється дорога,
Яку стоптали в самоті.
Чужих думок великі крила
Над нами спалюють хрести.
Знов тиху біль з тобою пила,
Та вже не впевнена, що ти...
Нікому (ні!) не треба раю,
Що ти про нього уві сні
Молив. А я недобачаю
Твої слова, мої пісні...
***
Пам'ятаєш мене, милий,
Ми з тобою сад садили.
Ми з тобою сад садили
В добрих мріях про любов.
Ми удвох по кім ходили,
Коли яблуні родили.
Коли яблуні родили.
Поки інший не прийшов
Мене, любий, пам'ятаєш,
Ти купав в огнях розмаю,
Ти купав в огнях розмаю,
Аж сміялися квітки.
Ти питав мене: "Кохаєш?",
Я казала, що кохаю.
Я казала, що кохаю
Твоїх кучерів витки.
***
Твої слова в вібраціях озону
Якось невинно й тепло божеволіють.
Себе до тебе знову приневолюю
І страшно, як порушниці закону
Так ніяково виписано долею
Твої слова для мене у листі.
Кохання різьбить вже нових митців,
А я не можу зжитися з неволею.
Дай крок іще - тоді і я попробую
Зловити журавля у темноті.
Стрічались ідеальні, але й ті
Були зовсім не якісною пробою.
***
І тільки рік життя без тебе,
І тільки келих самоти.
А я жину лиш так, як треба
І роблю це не так, як ти.
Кровинка білої печалі
Осіла небом на лиці.
Чекаю те, що буде далі,
Коли зустрінемось вкінці.
Червоний келих пустобою
Вертає ніжністю із дна.
Мені шкода, але з тобою
Я почувалась, як одна.
***
Тебе чекала...
Падали зорі, космосом слабо пришиті.
На павутинці гойдалися п'яні пісні.
Стільки чекала цієї жаданої миті!
Ти не приїхав - і мрії погасли в мені.
Небо кидало відблиски вогнищ і тіні.
Ліс подивився десь хмуро в обличчя моє.
Знову палало серце в печальнім промінні
Й далі чекаю, бо завжди зі мною ти є.
Роси губили свіжість на моїм обличчі.
Знаю, приїдеш, мов крапля дощу по вікні,
Чуєш, і досі тебе із зірками я кличу?
Ти - незабутка, загублена десь вдалині.
***
А пісня виривалась з-під дощу
І гладила листки сухого клена.
Тебе обов'язково захищу
Від світу, від морозу і... від мене.
Я не співаю більше про хрести,
Лише не можу дні твої украсти.
А пісня не боялась темноти,
Померши ще до першого причастя.
Любов моя подібна на весну,
Бо вміє діамантами світити.
А пісня не будилася зі сну,
Щоб не читати ранньої молитви.
***
Чому тоді була за крок до тебе?
Чому не мокло ранене крило?
В руках боліло зір далеких небо,
Та нашої між ними не було.
Чому ж бо тая непослушна злива
Зганяла вічно комарів з плеча?
А солов'ї співали так щасливо.
Чому ж тепер вони усі мовчать?
Думки нам осявали зореліти
І ніч ішла із нами під вінець.
Таке було лиш раз у цьому світі.
Чому давно закінчився кінець?
***
Ми все життя сиділи за столом,
Де проходили і розлуки наші.
Надіюсь, ти не будеш пити з чаші,
Яку нам дано випити обом.
Не хочу, щоб ковтнув ти того хмелю,
Не хочу твоїх уст отруту знать.
В державі - обікрадена казна
Й звисає смерті побіліла стеля.
Майбутнє йде. Хоч задом наперед.
Вмивають руки вічнії злочинці.
Я вип'ю все по дольці, по частинці,
Щоб уст твоїх торкався тільки мед.
***
Я тебе зустріть не сміла
По дорозі в піднебесся.
Я словами говорила,
Підло вкраденими в преси.
І любов у будні дише.
І гниття у тому чую.
Я про іншого напишу,
Бо тебе вже не люблю я.
***
Ніч наділа літа комбінацію –
І в обіймах осені дрижить.
Хто ж це - ноги зв'язані! – біжить
В парку, де сірничаться акації?
Може, це любов моя свята
Тільки-но на поїзді приїхала?
Запізнилась. Вже старенька віхола
Тричі наливалась у міста.
***
Думки програлися у карти
Як у бруднім новім кіні.
Гуляє місяць по стіні...
І ти, нічого вже не вартий,
До серця тулишся мені.
Де написались зорепади.
Самотньо вічність кроки шле.
І сонце плачеться мале –
Воно не звикло там до зради.
Але ти тут, але... але...
***
І від думки крихта лиш залишиться,
Та й вона для мене дорога.
Ти забув - коли мені не пишеться
І коли туга вже не туга,
Коли рими зовсім не римуються,
Коли розум диха між рядків
І твій голос в тишині не чується:
Мабуть, мабуть, мабуть, заблудив.
***
Похилившись, ніч по небу ходить,
Затуливши хмарами чоло.
А у нас нічого й не було,
То чому ж нас доленька розводить?
Де початок впаде на спориш,
Там усе продовжиться без спину.
Тільки вітер дихає у спину,
Як йдучи до мене ти заспиш.
І не треба малювати ранки
І сльозами фарби розчинять.
Ти не стукай - всі навколо сплять.
Тільки важко дихають фіранки.
***
Тут світліла ніч. Та вдарив грім.
Все здавалось піснею феєрії.
Ти ішов по небі золотім,
Зроблений із іншої матерії.
Я дивилась в воду. Тільки сміх
Так зумів зробити непобачене.
Ти прийшов із неба, ніби гріх,
На найперше у житті побачення.
***
Я весняним променем вікна позасвічую
І ласкаво продзвенять дзвоники малі.
Уночі топився віск від твоєго відчаю
І були ми лиш удвох на усій землі.
Між уламками надій золото побачимо.
Це моя-твоя любов променем ясним
Засіяла ще тоді на нічнім побаченні,
Як снігами засвітив ти нічний килим.
Ніжне місто хилиться, пестить мої кучері
І магнолія цвіте - весняна фата.
Ми ідем з тобою вдвох, долею заручені,
А позаду ~- на старих кониках літа.
***
І язики дерев багряні
У кучугурі почуттів
Мені клялися у коханні
(Бо ти цього так захотів).
Дорога, що вела в нікуди,
Вже пригоріла листям слів,
Лиш чорний попіл жме у люди
(Бо ти цього так захотів).
І одиноко, і причинно
Веселку лісом світить спів.
І не питаю: "В чім причина?"
(Бо ти цього так захотів).
***
Я мушу доспівати цей мотив,
Я мушу дописати це прощання.
Люби мене, як він мене любив
(Його перекуйовджене кохання).
А вечори в зітханні тихо сплять,
Присівши над дірявим капелюхом.
Мої уста тривожністю мовчать
І мрійотою обіймають вуха.
***
Ти мені вибач, вибач раз в житті,
Щоб інші мали право помилятись
Думок багато в п'ятому куті,
Я ж хочу просто весело сміятись.
Щоб бути, як усі, й п'янкі меди
Тулить до уст запалених помилок.
Мене пробач, а потім відійди,
Щоби тебе образить не зуміла.
Ти знаєш, що пісень багато є.
І кожна - потопаючий "Титанік".
Не треба було зачіпать моє
Заболене у іншого кохання
***
І ти мене не любиш, милий.
Скажи, за що? За каяття?
За те, що витягла з могили
Своє знецінене життя?
Бо поруч із тобою слізно
Просила в смерті: "Відступи..."
Тепер страждаємо нарізно,
Немов в піднеббі два стовпи
***
Чому (не знаю) знов цей сон
Мене примушував збагнути
І білий сніг твоїх долонь,
І уст медових злу отруту.
Я серце кидаю в полон
На кароокий відблиск гаю.
І білий сніг твоїх долонь
Мені згадав, що не кохаю.
Спливаю білим соком крон,
Що так душі моїй смакує.
І білий сніг твоїх долонь
Мене ніколи не врятує.
***
А ти приснивсь. І із помилок
Тебе я вибрала. Блакить.
Остання гілка сотню жилок
В життя пов'язує - любить.
І це одне накажу. Гомін
На першім поверсі весни.
У вікнах пише знову спомин
Яскравим світлом. Табуни
Лиш наших зір летять у солод
І помирає пелена,
Якою ти прикривсь у холод.
І знов приснилось: я одна!
***
Ти мене жорстоко не люби,
Бо погубиш своїми устами.
Укради, а потім загуби,
Щоб любов померла поміж нами,
Я тобі життя все присвячу
Піснею загубленого шалу.
Вітер швидко злизує свічу,
На вогонь якої ми чекали.
***
Чорний сніг за вікном знов сліди припорошив
Не повернеш назад, бо не знаєш путі.
Ти так звик, що усе ми купляєм за гроші,
Що й не знав, що безцінне є щось у житті.
Ти уже не прийдеш. Поміняю квартиру
І до кожних дверей новий куплю замок.
Ти так довго не жив, що подібний до звіра.
Ти давно не любив. І засох, і промок.
***
Ідеш по вулиці - всміхнись зустрічному
Немов від смерті уцілілому.
Чи вже в минулому, чи в цьогорічному,
А чи в майбутньому - Юнак у білому.
Ідеш по вулиці у зливи простору,
Ідеш між крапельок по небу сірому.
Він повен гордості, він повен покору,
Красивий ніжністю Юнак у білому
Ідеш по вулиці. Барвінком вишиті
Гойдались клапани добра зболілого.
Увесь у сні моїм. У серці вилиті
Його уста. А він - Юнак у білому.
***
Коли мені здаватиметься хмурою
Твоя печаль у світлому житті,
Тоді загинеш ти отут, під мурами,
Образивши мене в своїм листі.
Я знаю, що для мене є заслугою.
Моя любов мене додолу гне.
Єдиною завжди, але не другою,
Й не першою запам'ятай мене.
Тобі принесу квітів і китайкою
Накрию очі як озерне дно.
І ці сліди, залишені нагайкою,
Тебе й мене пробачать, заодно.
***
Ти мене не впізнаєш?
Знаєш, що для мене значиш...
То ж чому від щастя п'єш?
То ж чому ночами плачеш?
Чом її цілуєш так,
Ніби фото свого друга?
І у тисячність подяк
Поклонились чорні слуги...
***
Осінь. І листям пізнім
Падає дим додолу.
Ти вже забув: ми - різні,
Разом не буть ніколи.
Гола безлиста тиша.
Звуки із камертона.
Пишу .Тоді - залишу
Нулики від мільйона.
***
Я забула віддати картку
Й повернути усі дзвінки.
Ти кохаєш якусь школярку
Проти тебе її батьки.
Та байдужі тобі їх злісні,
Необуманії слова.
Знову з нею приходиш пізно,
Як обп'ється роси трава.
***
Привид майбутнього
У страшні холодні очі
В'їлись хмари білих злив
Ти чого у мене хочеш?
Що іще ти не зробив?
Я майбутнього не знаю
В нас, людей, короткий вік.
Чом прийшов з чужого краю.
Нереальний чоловік?
Привид очі опускає
(Не хотіла б, щоб пропав)...
"Я іще тебе кохаю!" –
Винувато прошептав.
***
Ти дзвонив. Телефон промовчав,
Як подруга зрадлива чи мати.
Я багато хотіла спитати,
Ти б багато, багато сказав!
Білий місяць всі звуки пропив,
Заважаючи думати плинно.
Як кохала тебе в цю хвилину,
Як мене ти, напевно, любив?!
***
Як ти можеш мене шукати,
коли я відійшла в минуле
І нелегко усім нам бути
на кохання важкім хресті?
Як ти можеш мене питати,
коли всі вже мене забули,
Як ти можеш мені казати
те, що кажуть лиш раз в житті?!!
***
Місяць строфи написані ділить
На мої і твої.
Він у наше кохання ще вірить.
Ми ж бо ні, ми ж бо ні.
І викручує стомлені хмари
У туман на зорі.
Ми вже своє кохання програли.
Він-бо ні, він-бо ні.
Подивися угору, благаю:
Там весна виграє.
Тільки ніч нас обох об'єднає.
Він ще є, він ще є.
***
Дивна казка, дивне небо,
Дивне сонце, дивні люди.
І з тобою, і без тебе
Я такою вже не буду.
Дивна вічність, дивне слово,
Дивний порух, дивні тіні.
Мовчки входимо в розмову,
Ніби світло йде по сіні.
***
Ближче. Щоб холод почути.
Ближче. Щоб серце спасти.
Вже допиваю отруту,
Бо мені дав її ти.
Дальше. Від спеки сухої.
Дальше. Від гострих мечів,
Щоб залишитись з тобою,
Навіть - навік уночі.
Хочу. Без слів про світання.
Хочу. З думками про зло,
Щоб залишилось кохання,
Навіть якщо й не було.
***
Через рік, через два, через три,
Де сягатимуть мрії уперті, -
Я приляжу на руки до смерті,
На яких вже лежатимеш ти.
І хай поруч не буде нікого,
Хто життя ще ділив у ті дні.
Ти подякуєш в пеклі мені,
Що я раю позбулася свого.
***
Гітара
Її хтось вдарив по струні –
Піднялись в небо звуки.
Ну, а вона не плаче, ні,
Від довгої розлуки.
Для неї хтось складав вірші,
Із серця рвали струни.
Потоне шепіт у тиші,
Рука убік відсуне.
Гітара рветься при вогні
У темнооке небо.
Із нею хтось співав пісні
Для мене і для тебе.
***
Попробуй дощ. Він хворий і гіркий,
І п'яний сміх задурює весняно.
Попробуй дощ. Тепер він не такий,
Як був тоді. Тепер мене не стане.
Дощі підуть у небо голубі,
Бо буде сумно їм у цьому світі,
Попробуй дощ, що вклониться тобі,
Купи його за сни ще не пропиті.
Сумує дзвін. І храм ще іздаля
Намисто золоте збирає в коші.
Попробуй дощ із мокрого бриля,
Бо це тебе востаннє, мабуть, прошу.
***
А корабель заснув на мілині.
Даремно чайка в небо шепотіла
І вечорами рвалися пісні.
Але й вони, як ти, були без тіла.
І хвиля хвилю мучила вночі
На березі, щоб раптом не заснути.
А ти, поклони в підлості б'ючи,
Мене хотів до себе повернути.
Любов обдерта бігала по дні,
Зірками розриваючи зап'ястя.
І так холодним видався мені,
Й таким чарівним було те причастя.
***
Мороз шибки скубе.
Моя любов промріяна.
Я не продам тебе.
Вітрами ніч завіяна.
Хотіла досконал,
Надуманий печальністю,
Самотній ідеал
Помер із нереальністю.
Чи буде так завжди? –
І серце заколисано.
Ти не спіши, зажди.
Портрет ще не підписано.
***
Вона сто раз бралася за "Поетику"
Й не прочитала жодного з рядків,
А дощ змиває лагідно косметику,
Яку просила довго у батьків.
Вона не знала ,що і це минається
І що любові справжньої нема.
Вона з життям вже подумки прощається,
Бо в світі залишилася сама.
Дівча побачить, що майбутні пристані
Її нераз сховають від дощів,
Що десь чекають ночі ще не виспані,
Мільйони зрад, обманів і... плащів.
***
Я знаю: я - це та сама "вона",
Що п'є із твого серця кров невинну.
Ти бачив, щоби плакала весна?
Невже помітив хоч одну сльозину?
Ти чуєш: вітер, випивши вина,
Заснув самотньо десь у верболозі.
Ти бачив, щоби плакала весна,
Як квіти розцвітають на морозі?
Дістану своїм поглядом до дна
І поцілую зірочку розмаю.
Ти бачив, щоби плакала весна,
Коли тебе я більше не кохаю?
***
І знов мелодія чужого
Усі пов'язує світи.
Коли звільнюсь з полону твого,
Тоді позбудусь самоти.
І мліє серце на калині,
І знову охкає пісні.
Я так боялася донині,
Що ти присуджений мені.
Тепер я не боюсь, й ніколи
Любов не зрадили думки.
Лише сльоза щоку проколе –
І вийде сито із щоки.
***
Все минуло. Весільне світання
Ще прокаже жорстоке "але".
В мене було одне лиш кохання.
Не велике. Проте й не мале.
Це кохання уміло зігріти,
Простелити думкам спориші.
Це кохання ішло від душі.
Від такого не родяться діти.
І любов ця не спилась слізьми,
Бо як підліток була уперта.
Це кохання не знало зими,
А ще осінню мусіло вмерти.
***
Любий мій, знову кроки твої
В темноті засіяли зорею.
І тремтять зі страху солов'ї,
Щоби Він не зустрівся із Нею.
Бо пропаде даремно їх спів,
Темний критик все переіначить.
Тільки Він би її зрозумів.
Бо Він знав, чом Вона вже не плаче.
***
Я тебе тут залишу
І подивлюсь на небо.
Чи дописала вірші?
І чи усі - для тебе?
Може, мені лиш сниться
Гомін дзвіночків лютих...
Піду, щоб подивиться,
З ким мені треба бути.
***
Ти любиш квіти - їх цілує сніг.
Твоє обличчя з ревнощів палає.
Ти любиш квіти - а вони для всіх,
Бо кожному своїх квіток немає.
Для тебе плачуть ранками в росі
І простягають руки із вінчання.
Ти любиш квіти, а вони усі
Присвячені для іншого кохання.
***
І знову він у мої вірші римиться.
Багато зим - одна у них душа.
Я думала, кохання скоро здимиться
Від першого невдалого вірша.
Воно ж у локон в серці завивається,
Покресливши всі плани на "іще!"
Чекається, прощається, кохається,
Стрічається із зсніженим дощем.
Любов за нас праворуч Нього молиться.
І вдячно ми всміхнемось на «бувай».
Переболить, коли іще не колеться.
Але на очі хустку не зсувай.
***
Замерзлий сон. Рікою плине
Остання пристрасть. Зараз ти
Уже у свіжої калини
Зриваєш грона чистоти.
Так просто все. Ніхто не каже,
Що ти колись любив не ту.
Вінки прощальні доля в'яже
За грішну твою... доброту.
І ти не сердься, що зі мною
Те заборонене цвіття
Не загоралося стрілою,
Обом нам ранивши життя.
***
Згадай, як падав сніг на стежки
I ми стояли вдвох на морозі.
Згадай, як цілувались рядки
Любов'ю одинокою в прозі.
Колючі зорі нам не страшні –
Вони ключів не мають від раю.
Згадай, як ти повірив мені.
Чому ж, скажи, тепер не прощаєш?
І підмовляли ніжні вітри,
Ще жменьку щастя кинувши в очі.
Ти знав умови нашої гри.
Й програв. Чому ж зізнатись не хочеш?
***
"Слизько - чогось хотіти І не минути болю..."
Ти не думай, що спиш,
Бо інакше устанеш у гробі
І посипле спориш
Твої туркані злом мозолі.
Ти вмирати не смій!
Бо нічого не лишеш по собі,
Лиш гадючості рій
(Хоч його уже є на землі!).
Ти зніми із очей
Чорну хустку, як трауру хибу,
А минуле зіклей
У історію власної тьми.
Ти не злись, що тебе
За ніщо якийсь підпанок вибий
Тільки хуга згребе
Льоду пліснь зі святої землі.
***
Уста без слів, та слів й не треба,
Щоб захиститись від біди.
І ангел б'є крильми у небо –
Воно ж закрите назавжди.
І сльози в'яжуть кволі крила.
У п'яти біль жорстоко тче.
Ще не зневірився у силі,
Якою створений. Пече
Його тендітне біле тіло
Язик гріхів. А люди? Ми
І досі хочем, щоб боліло
Того, хто вище, над людьми.
***
Порожнеча. Пустота. Утома.
Чорний ангел. Жовтий ореол.
Ти - чужинець, хоч у себе вдома,
Із країни скривджених посол.
Сумно. Лячно. Піднімаю крила.
Білий ангел. Вогняний узір.
Чорне небо. Сірий запах мила.
Лагідний і ніжний. Але звір.
Йде. Не йде. Летить. Паде. Блукати
Хоче, світом правити. Фінал.
Милий ангел і прозорі шати.
Десь розбився правдою бокал.
Смерть. Життя. Покинуті богами
Ангели спускаються у ніч.
На землі вони стають чортами.
Боже, збав! Із смертю. Пліч-о-пліч.
***
Бадьорий ангел. Сині ґрати
І чорні опіки в пітьмі.
Я намагаюсь не програти,
Хоч ви не знаєте й самі,
Куди ведуть хрести розп'яті...
Знічев'я небо шелесне.
Не розуміюсь на прокляттях.
Та зрозумійте ви мене.
І все, що було, небом плине,
Зніміть мене - височина!
Лиш сік засмаглої калини
З слабого серця долина.
***
Пане, ваші емоції
Вбивають мою філософію.
Чергова презирства порція,
Здається, здолає Софію.
Стати на захист принципу
Чи так, заступитись чесністю?
І злості болючі висипи
Чергуються із облесністю.
***
Чужі пісні моє ховають літо.
Погода розрослася після жнив.
Що краще: йти в минуле чи радіти,
Що ще ніхто в майбутньому не жив?
Кінець поділить нову половину.
А ми усі пишалися життям.
Вчорашній день відрізує хвилину,
Яка давно судилася не нам.
А на долонях розцвітають квіти
І вітер зупиняє свій порив.
Що краще: йти в минуле чи радіти,
Що ще ніхто в майбутньому не жив?
***
Слизько - чогось хотіти
І не минути болю.
Десь дозрівають квіти
(Мріяли ж теж про волю).
В пуп'янках ельфи жили
(Також хотіли щастя).
Хто присудив нам крила,
Щоби у воду впасти?
***
Повір мені. Я знаю досить,
Щоб пекло кинути до ніг
Святому Богу. Тільки косить
Вже хуртовина чорний сніг.
Нічого, ні... Не хочу плакать,
Та небо падає з висот.
Лиш хмар небесних біла м'якоть
Вже заколісує. Чеснот?
І вірить день, що ніч замріють
Проміння кволого політ.
І знов прощань зернята сіють
Чужі. І пада в пекло світ.
***
Десь білий рай. Комусь там добре:
Повітря, небо, висота.
А тут - сидять на шиї кобри
І бур'янами снять жита.
Там чисте все. І разом люди
(Добро добром зовуть вони).
А тут - утілення облуди,
А тут - з війною ходять сни.
Там правда, там - де двері раю,
Усі ще сходяться мости.
А тут - ніхто я; і не знаю,
Чи не забув мене ще ти?
***
ID:
235908
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 20.01.2011 12:53:44
© дата внесення змiн: 20.01.2011 12:53:44
автор: Світлана Нестерівська
Вкажіть причину вашої скарги
|
