Казка
Маленький хлопчик нахилився ― і підняв папірець. На червоній фользі ― декілька вибитих літер. Він ще не умів читати, але пообіцяв собі, що скоро обов\\\'язково прочитає це.
Підняв із землі завбачливо покладену туди кобзу ― і аж тоді випрямив протез своєї ноги. Він часто задавався питанням, чому стільки бід випадало на його життя? Але основне: чому від нього не відмовляються батьки? Вони навіть не знали, що він все розуміє, та... не все може. Наприклад, дуже важко буває запам\\\'ятати найпростіші літери з абетки( а йому вже 16), важко виражати свої почуття, та записаний третій диск авторської музики викликає захоплення не лише в рідному місті, але й далеко за його межами.
Даун.
Не всі любили його так, як мати з батьком, а він так потребував любові інших. Не зумів би цього пояснити навіть якби володів усіма мовами світу. Малий багато чого бачив. Бачив світло над головами людей. І сахався тих, чиє світло йому не подобалось. Тому іноді його вважали дикуном.
Любив квіти. Як багато квітів у цьому місті! Інколи засинав на клумбах ― і тоді його виганяли, з нього знову сміялися, називали дауном...
А ще... маленький хлопчик ненавидів море і поезію. Не пам\\\'ятає, чому.
...Йти додому було ще далеко, і тому він присів у центрі, біля фонтанів. Руки самі потягнулися до кобзи, завмирали серця перехожих. Хтось кидав гроші у забутий ним побіля футляр. Хтось сміявся з дурнуватого виразу його обличчя. Хтось аплодував, коли музика ось-ось повинна була закінчитися. Хтось непомітно крав накидані іншими гроші. Хтось наступив на мертву ногу.
Всі думали, що їхня присутність має якесь значення у цьому житті. І ніхто не помилявся.
...А для нього все ще лунала музика. Він детально розглядав символи на папірці і ніби заснув з мрією зрозуміти їх. І раптом осягнув, чому так ненавидить море і поезію, чому знайшовся саме у цьому місті. Він відчув, що може розказати усім-усім про те, що відчував у цьому житті, і в минулих, особливо в минулому! Але все вже закінчилось: він знайшов себе там, де загубив. Останнє, що він узяв від цієї земної миті― це напис на фользі: \\\"Ти― мертвий!\\\"
Іноді треба померти, щоби зрозуміти це.
Червона тінь
Він вже не вірив у незайманість її душі. Тихі опівнічні кроки тягнули їх на берег моря, рятуючи її ―від безглуздя цього життя, а його ― від необхідності спілкуватися з нею.
Вона вже відчувала пісок на пересохлих губах і намагалася викликати у пам\\\'яті спогади перших поцілунків, як раптом зрозуміла, що у неї вже немає \\\"доброї пам\\\'яті\\\"― тієї, яка залишається після смерті. Вона ступила у воду ― і тут же була опечена медузою. Це трошки повернуло до життя, заставило схаменутися.
Перед нею стояла людина, що піднімалася і падала за власним бажанням, а вона навіть не мала сили заздрити. Їй байдуже було до усіх, бо хотіла вибратися із цього застояного болота, в якому була і його вина ― його, тому що відтягнув мить приходу абсурду в її душу.
Іронічна посмішка була спрямована в бік моря: \\\"Ти любиш мене?\\\" ― \\\"Аякже. Ти ж лише заради мене приїхала!?\\\" ― \\\"Ти― єдине, кому можу пробачити цю зверхність. Хоча він думає по-іншому...\\\"
Дим від сигарети вбив запах гіркого чаю.
―Я приїхала сюди, щоб покінчити життя самогубством.
―Я не вірю...
...Червоною тінню душа стрибнула на неспокійне плесо води ― і пішла по ледве помітній місячній стежці. Вона бігла , втікаючи від сигаретного диму, від нездійснених дитячих мрій, від жорстокої необхідності миритися з помилками інших. Два білобокі дельфіни лякалися розкуйовдженого червоного волосся, неможливості продовжувати земний шлях у безкутті.
...А перед тим вона була впевнена, що готова чекати на нього ще одне життя, тільки б він почувався щасливим. Вона пробачила б йому й те, що ніколи б не пробачила собі, а тепер вона не знає, чи взагалі вміє пробачати, як і любити. Вона зовсім не вміє відчувати.
Вона здатна бути лише червоною тінню, помилкою цього Всесвіту, що розвіється тільки через мільйони років, коли його душа належатиме вже іншій галактиці, а море поглине собою тисячі таких же божевільних, зрадивши червону тінь.
Хіромантка
Вона повірила не в нього, а в лінії на його руці: він досягне у цьому житті успіху. На якусь мить їй би стало приємніше, коли б він не зробив цього через любов(до неї!), але тільки на мить. Вона вже не вірила у любов. Можливо тому, що не кохала сама.
Вона згадувала написані давно листи. Вона навіть читала їх, та, не бачачи в тому ніякої суті, хотіла спалити . Щиро хотіла спалити. На сторінках― в лінійку, клітинку― вона бачила трансформи свого я, але не кохання. Вона згадувала довгі телефонні розмови і не розуміла всієї афористичності сказаних тоді слів. Вона бачила піднесення і падіння власного ега і готова була знову пройти це, щоб забутися коханням.
Вона була такою ж поганою хіроманткою, як і людиною. Вона не досягне успіху через дурість? Ну і що? Вона не хоче досягати успіху. Вона відчуває, що це життя не достойне її. Не достойне, навіть, якщо б вона займала найвищі керівні посади, була найзнаменитішим письменником. Це не для неї.
Що ж тоді???
Прокинувшись через декілька днів після від\\\'їзду у своїй кімнаті, вона мимохіть глянула на руку. Лінія продовжилась. \\\"Через любов?\\\" ― вона скептично посміхнулася...
Притулила руку до розігрітої електричної плити і тримала доти, поки не розгладились усі лінії. \\\"Я сама писатиму собі життя!\\\"
Болю не було.
Найбільший біль― знати, що для тебе вже все втрачено.
… Коли ж вони розстались назовсім, з її долоней зникли усі хрестики ― вона вже не розпиналась на них жертвою їхнього безглуздого кохання.
Вона любила усіх.
Зайва
Вона не знає, як врятувати себе. Вигадані крила нікуди не несуть. Десь всередині розуміє, що, мабуть, в неї зовсім немає крил. Вона боїться бути богом. Залишає позаду вокзали та поїзди, але ніколи не задумується, чому так любить подорожувати, чому сумує після кожного приїзду? І ось нарешті відчула, що залишила себе, залишила себе у тому місті, в якому втратила і все інше. Сотні поминальних свічок на столі зустріли її у власній кімнаті. Вона б випила за упокій своєї душі, та ба, проблема: душа-то залишилась з нею, гола-голісінька, а тому ще більше сумує \\\"за домом\\\".
Вона сідає писати цю муть, щоб, якщо й не розібратися в собі, то хоча б забути про себе. Яке це щастя: думати про інших. Не може...
Вона приходила сюди, щоб побути наодинці зі своїми прадавніми коренями. Вона поклонялася сонцю і воді, а також своїм химерним мріям, у яких вже не було нікого, крім неї. Вона скупила всі сині, голубі, зелені нитки, які тільки були у цьому маленькому містечку - і вишивала собі шматочок оцього неспокійного моря, яке неодмінно хотіла взяти з собою у далеку Німеччину. Вона дуже довго, все життя вчилась позбуватися цієї метаморфічної залежності від всього і усіх, але море було частиною її душі.
Важкі хрести святого Андрія лягали хаотично у припливи і відпливи, плутаючись із піском на брудних руках вишивальниці. Сонце випалювало надто строгі тони, роблячи їх більш природними і буденними, било її ультрафіолетом, даючи мільйони значень одному-єдиному символові.
Вона приходила, закутуючись у білу мантію, сідала завжди на одному й тому ж камені. І колись людний берег пляжу став втіленням самотності: люди чи то не хотіли заважати їй, чи боялись її.
Лише чайки та дельфіни любили її любов\\\'ю скривджених.
...Одного разу вітер підхопив залишену на скалі вишивку. Чайки взяли її на крила ― і подарували дельфінам. Море поглинуло море, а вона стояла і дивилася, як час забирає останнє, що прив\\\'язувало її до цього місця.
Вона зняла свій одяг і пішла назустріч холодним хвилям.
Нехай вона належить морю, якщо море не може належати їй.
Не лякайся її
Місто, в якому не було бродячих собак та бомжів. Вона вперше бачила таке. Стоптані сандали були її щоденником. Чиряві ноги нагадували про далину доріг, які складали її \\\"вчора\\\". А ще ― білі голуби над дірявим капелюхом, які супроводжували її весь час, скільки себе пам\\\'ятає, відколи покинула стіни дитячого будинку.
Вона думає, що потрапила в казку. Навкруг ― лише щасливі люди, які віддають себе усьому світові(і їй теж) і яким водночас байдуже до всього і усіх. Вона ховається від людей, не хотячи зіпсувати їм вічного свята. Хоча, кажуть, так появився Будда.
Місто Будд!
Коли сонні міщани нарешті загинуть на деякий час за квадратами вікон, вона вийде зі свого сховища, сяде біля веселкового фонтану, зніме важке від спогадів взуття ― і опустить свої ноги у святая святих ― воду, в якій вдень купалися їхні діти. Вона не думатиме ні про фонтан безсмертя, ні про майбутнє спасіння. Вона навіть не здогадуватиметься, що це земне життя ― її останнє.
Вона піде на пляж, на якому недавно святкували ці богоподібні істоти, витягне із сумки останній шматок хліба(вона навіть не наважилась жебрати тут) і роздасть його чайкам і голубам.
Того вечора вона довго-довго дивитиметься на море. І зрозуміє, що йому до неї байдуже. Як і усім в цьому місті. І в цьому світі. І вперше в житті подумає, що так ― несправедливо.
І вперше за своє існування вона вчинить нечесно ― залишить на березі своїх вірних супутників― голубів.
Кожен хоче знати, що десь його чекають.
Не повірите…
Не повірите, вона ніколи не могла брехати біля моря, бо дуже його любила. Це знала тільки її мати, а тому, коли в підлітковому віці виникали проблеми у сім\\\'ї, вони удвох йшли на море.
Не повірите, одна із правд вбила її матір.
Не повірите, через правду вона втратила друзів.
Не повірите, але вона вирішила більше ніколи не приходити сюди з кимось. Сьогодні вона прийшла попрощатися з своїм найбільшим щастям. Вона взяла квиток на останню зустріч з морем, щоб трішки потішити себе. Вона вдивлялась у хвилі ― і бачила там своє минуле. Мабуть, у кожного свої Хроніки Акаші.
Вона бачила дівчинку, дівчину, жінку ― і усі вони були самотніми, але на диво спокійними. Вони знали, чого хочуть від цього життя, чого хочуть від тих, хто знаходиться поруч…
Вона бачила своїх супутників. Молоді і дорослі, вони покидали берег зі сльозами на очах, щоб потім все життя ненавидіти море, яке асоціювалось у них з її правдою.
Не повірите, вона продовжувала жити і ходити з іншими на море, бо зрозуміла у собі бога.
Право сильних ― керувати слабшими.
Краще б він її покинув…
Її знайомство з Кастанедою відбулося запізно. Хоча ні, вона все це вже знала, а лише хотіла, щоб хтось підтвердив її думки.
Переживаючи зараз все спочатку, від першого дня, вона не могла звинуватити нікого, крім нього. Це він у всьому винен. Він! Адже він розумніший за неї, він більше читав, у нього багатший досвід, він міг передбачити все це! Він ― бог!, а вона лише його підопічна. Це ВОНА мала право помилятися…
Вона дивилася на море, обіймаючи його, і сльози котилися з-під закритих повік. Тепер він недоступний для неї. Боляче, але пізно. Він не потрібен їй тепер, як і вона йому.
Їй було байдуже до усіх, та вона не хотіла поспішати, щоб не втратити основного ― того, чого тепер, на жаль, не розуміла, але що було їй конче необхідне у житті, що втратила через нього.
Краще б він покинув її ― так залишилося б хоча кохання.
Вона дала собі право звинуватити його, щоб трішки відпочити від життя і від себе…
Місто, що співає уві сні
Це була музика першої клавіші, на яку натиснула, ступивши на цю зачакловану землю; музика чистих тротуарів і доглянутих клумб; музика, якій незнайомі такти львівських бруківок і кав\\\'ярень, але вона чула цю мелодію не вперше.
―Я тут не вперше, ― так і сказала вона, бо відчувала це. Вона вже заходила в цей під\\\'їзд, жила в цій квартирі і, що ще більш дивно, з цими людьми. Це була маленька батьківщина, до якої кожен у житті прагне повернутися. Лише … він був чужим тут, він псував мелодію міста.
Вони пішли на пляж і вона божевільно шукала лише їй знайомої скелі.
―Я бачу її, ― сказала вона собі.
Він, мабуть, подумав, що вона страждає від якоїсь незначущості і тому вигадує щось, що зробило б її хоч якось вартісною в його очах, а вона справді бачила це місце.
Очима героя її роману, якого він, щоправда, не читав.
Тільки вона могла розрізнити музику вічної енергії, яку випромінювала ця земля.
―Одного разу це місто зникне … у майбутнє. Тут прихований великий потенціал…
Він її не зрозумів. І якби міг ображатися, то образився б.
… Їй набридло телефонувати, бо він не відповідав на її дзвінки. Несподівано вона пішла з його життя ― і для неї зникло це місто.
Кожного дня без єдиного пострілу мільйони міст і людей зникає з карт людської пам\\\'яті, а ми бачимо лише світло зірок, що погаснули мільярди років тому.
Як давно вона дивилась йому у очі?
Має бути якийсь інший вхід і вихід людської енергії. До сьогодні вона була переконана, що всі відповіді містяться у зіницях. Зрештою, він сам казав про це, а йому, як нікому більше вірила. Незважаючи на те, що шалено ревнувала його…
Навіть тепер не зможе сказати, якого кольору його очі. Вони не були пустими чи закритими, але такими, що вже нічого для неї не означали. Її тепер це не лякало, хоча зовсім недавно це могло б стати причиною затяжної депресії.
Може, ще хтось керує її життям? Може, вона, так шалено шукаючи себе, нарушила затишок інших світів.
(Вона згадала той перший і поки що останній свідомий вихід у астрал, який асоціювався в неї з жовто-коричневою прозорою фарбою, хотіння достукатись до неї тільки-но померлою знайомою, божевільне намагання піднятися вище, закутане у напівосяжний містицизм її церкви…)
Вона ходить вулицями міст, намагаючись заглянути у очі іншим. Дехто відводить свій погляд одразу ж, інші ― після декількох секунд, але ніхто не вигравав у неї цього мовчазного поєдинку. Якби вона могла бачити свої очі у такі моменти! Хоча тепер розуміє: вони були схожі на його очі сьогодні.
Як давно вона дивилась йому у очі!
Колись там читались сила і смуток, бажання і любов, біль і ненависть, сарказм і прохання прощення. Колись його очі були цікавими, а тепер вона не може написати про них навіть однієї сторінки.
А її очі? Він казав, що для нього вони ще можуть бути \\\"злими\\\" і \\\"добрими\\\" ― це вічне її намагання тримати боротьбу у чистому вигляді. Ніяких компромісів, ніяких золотих середин, ніяких напівтонів.
… Зрозуміла себе, лежачу на безлюдному пляжі, мокру і майже мертву. У своїх відкритих очах вона побачила його очі, наповнені сліз, любові та болю.
\\\"Ти таки не до кінця перетворився на воїна,\\\" ― саркастично посміхнулась на прощання.
Відтворення
Він просто лежав поруч. Він, її стомлений ангел. Але вона не впізнавала його обличчя ― так багато псевдопомічників було у її житті. Він повернувся спиною, щоб не бачити її байдужих очей ― очей божевільної, заплутаної у власних пастках…
Вона читала Рампу. Чи псевдо-Рампу. Зараз не змогла б сказати напевно, бо в той час все навкруги здавалось штучним і непотрібним, а інших спогадів у неї нема. Час… Простір… Паралельні світи…
\\\"Боже мій, стільки людей, а ніхто не відволікає увагу\\\", ― подумала вона. Хоча ні, про Бога у ту мить вона теж не думала, адже і він був для неї коли не \\\"псевдо\\\", то, принаймні, точно не тим Богом, на якого свідомо чи ні уповали присутні тут.
Вона знову читала. Жити на цих сторінках було такою ж мірою нецікаво, як і на цьому пляжі.
Багато людей. Це все одно, що сама. От тільки він поруч.(\\\"І вона його кохає.\\\")
Сонце било по очах, заставляючи її прокинутись. Вона ж не любила тільки холоду.
Ще раз підведений погляд на присутніх ― вона на деякий час відчула, що знаходиться серед тваринного стада. Ось матері, що годують грудьми немовлят. Он бігають діти. Отам групуються дорослі.
\\\"Це ― все, чого заслуговують наші душі. Ми дійсно лише вчимося тут. Помилково буде прагнути чогось іншого.\\\"
\\\"І я також ― частинка цього племені. Недалеко ж ми пішли у розвитку за мільярди років.\\\"
Вона навіть не захотіла для себе чогось більшого.
Бігаючи діти… Годуючи грудьми немовлят матері… П\\\'яні дорослі чоловіки… Стадо з сумними очима!
Вона закрила очі, але видіння не зникало.
Він прокинувся і сказав, що змерз.
Вони одягнулися і залишили берег моря.
З того часу вона ненавидить море, бо воно відкрило їй таємницю людського існування.
Чому вона боїться заснути?
Сон повертає її до справжньої країни існування маленької дівчинки, яка живе лише любов\\\'ю. Їй там добре. І він теж закохався саме у таку Вона. Але вона не хоче туди повертатися. Це не просто стрибки у астрал, не наївно спочинок \\\"вдома\\\" перед черговим днем земної боротьби. Це якісь невимовно щедрі пільги цій хитрій містичці. Це створені спеціально для неї(чи, може, навіть і нею) правила надання пільг одній із безмежності.
Але вона хотіла ― тепер, та чи надовго?( як знайомий Далі) ― боротися із життям до чергового сплеску депресій.
А він приходив у її сни. Кожної-кожнісінької ночі. Він намагався досягнути там того, про що навіть не наважувався думати, коли вона була зовсім близько, на сусідньому ліжку ― він питав, чи вона кохає його, чи йому не слід переслідувати її навіть тут, за межею хворої психіки і надуманих проблем?..
Вона не була воїном, навіть мисливцем цього життя, але опісля , обдумуючи все, не погоджувалась із роллю жертви.
Там, у снах, вона відкривала для себе багато призабутого. Розуміла, що лише, коли кохає, тоді по-справжньому сильна.
Ніч перша. Вона стоїть по коліна у жовтій( не брудній) з піском воді якогось моря. Пригадує, що у реальному житті , не вміючи плавати, навіть йому не довіряла спровокувати себе… А тут лягла на глибоку воду в період відпливу. Почула, як повільно ковтає липку рідину, як хвиля відносить її все дальше від берега. А він десь поруч і, водночас, далеко. …………..
Потім вони гуляли, взявшися за руки, і бачили багато-багато знайомих облич ― він і вона прощалися з минулим.
Ніч остання. Він нагадав їй, що кохає, приїхавши на її територію. Він став таким, яким вона була у реальному житті. А вона зрозуміла, що дуже-дуже любить його і що це почуття знайоме їй вічно!........! Вона відчувала його ревнощі, його ідіотські запитання з натяками і, сміючись у відповідь, казала, що її вчинки красномовніші.
…Це не обмін свідомостями. Він просто ніколи не кохав її по-справжньому. Колись вона сприймала це по-іншому, а тепер зрозуміла: важливо лише одне ― кохати самій.
Зрозуміла після того, як ледве не втратила цю здатність сама.
Незалежність
Він казав, що, на відміну від неї, до нікого не прив\\\'язується і тому не боїться нікого втратити.
Вона постановила собі боротися зі своєю залежністю, бо бути вільною легко, а, отже, й вигідно. Та насамперед, як ніколи, хотіла розібратися у собі, виявити причини цієї залежності, щоб, як впродовж усього життя, не йти наосліп.
…Аналіз себе тривав.
Вона познайомилася з людиною, до якої ніколи не звернеться на ти, людиною, яка щиро прагне зробити це своє земне життя останнім, людиною, якої вона не пам\\\'ятала, хоча бачила вдруге, людину, з ангелом якої вона знайома.
Останнім часом вона дуже часто переключалася з енергії депресій на енергію абсолютного, майже невідомого людині відчуття повного щастя.
І випадково в якийсь момент зрозуміла, що вона незалежна!!! І водночас залежить від своєї незалежності. Їй, як і кожній людині, потрібні нові контакти для реалізації фізичного боку свого призначення, та вона не бажає знайомитись із новими людьми, щоб не збільшувати ступінь своєї( чи їхньої?) залежності.
Він помилився: вона― таки незалежна. Вона не прив\\\'язана ні до нього, ні до будь кого іншого. Навіть не до цих трьох людей, які йдуть поруч і від яких їй нарешті хочеться сховатися.
Вона―незалежна.
Вона лише дозволяє у цьому житті зробити собі маленький подарунок ― зовсім небагато побути з тим, хто її розуміє, хто зможе її пробачити, але не дозволяє їй
помилятися, хто ніколи не опуститься у своїх почуттях до неї настільки, щоб пожаліти її. Тільки вона сміє себе жаліти!
Вона кохає його. І це основне. Це спіраль всесвітотворення.
Гармонія
Її повинні були назвати гармонією. Якби ж знаття! Вона й сама лише недавно розпізнала в собі незвичну для людей(та й для цивілізацій) взаємодію духовного та фізичного.
Всі її відчуття, всі настрої якось дивно виливались у кров, ставали складовою кожної клітинки. Особливо відчутно це було під час депресій та поїздок. Жодна дієта не стояла поруч. За лічені дні втікали кілограми, губилися калорії(при тому, що пхала вона в себе їжі стільки ж, як і завжди ― багато!).
Вона ніяк не могла пояснити це явище. Здавалось, організм просто отримував нагоду позбутися усіх шлаків, а у деяких випадках ― ще й душі, бо іноді ситуація ставала затяжною, навіть критичною. Її напихали їжею, не розуміючи, що зараз їй непотрібно надаремно переводити харчі, що існуючі проблеми вирішуються нею більш у духовному світі, до якого їй потрібно наблизитись, аніж у матеріальному.
Це повторялося з року в рік, та тільки одна людина ― мати ― змирилась з цими припадками.
Особливо незручно було в гостях, тому вона не любила ходити в гості.
Та коли зрозуміла цю гармонію, позбавилась від неіснуючого комплексу інакшості.
Вона почала любити себе.
\\\"Боротьба\\\"
Вона любила. Не всім дано так любити. Вона розуміла це і тішилась зі своєї любові ― свого страждання. Їй було легко, тому що впродовж її короткого життя знаходився хтось, хто кохав її. На деяких етапах життя таких було багато.
Це був світ, що крутився за її законами. Крок убік її шанувальника завжди розцінювався як найжорстокіша зрада, що дозволяла винуватцю кохати її лише на відстані. Вона заставляла помилятись і була палачем, вона прощала, щоб потішитись роллю володаря, якому дано прощати. Навіть тепер, через десяток років, зустрічаючись з ними, вона відчувала, що не до кінця забута і не до кінця прощена.
Та тепер їй не було байдуже. Якось несподівано вона відкинула всі книжки, сюжетами яких жила до сих пір, і вирішила розібратися у собі. Звісно, книжкові ідеали залишилися, та застосовувала вона їх … до себе. Вона почала випробовувати себе на кохання, на вірність, на вміння прощати. Вона пішла далі і зрозуміла, що вплив книг був значимий: вона у всьому ідеальна.
Життя ставало сірим. Він не витримував шалених темпів стосунків, які вона запланувала. Він поступово здавався, а це відкривало для неї нові можливості. Скоро вона дослідила на собі межу самоприниження ( повірте, їй немає кінця), жорстокості (до себе і до нього).
Але знову ставало нецікаво.
Їй захотілось знати, наскільки байдужою вона може бути. Виявилось ― може (і це притому, що вона кохає його).(Кохає, як списану сторінку, з якою її багато пов\\\'язує, яку шкода викинути, бо вона її розуміє, вона знає всі її недоліки…)
Вона зустріла іншого і почала з ним нову гру. Це не був запасний варіант. Вона зовсім не планувала закохуватись в нього, просто хотіла продовжити грати, тобто жити.
Було цікаво. Цікаво спостерігати, як її коханий, вдаючи із себе незалежного, намагався втекти від усіх в цьому житті, щоб ніхто не покинув його першим. І вона, розуміючи це, пообіцяла собі не покидати його, бо досі почувала себе винною, бо стосунки, навіть такі стосунки з ним ― це теж гра, це її вічна боротьба проти невагомості.
Хто він?
Вона не може зрозуміти, хто він. Той , що йде поруч. Той, кого , напевно, хотіла б бачити поруч все своє життя.
Вона могла б запитати його : \\\"Хто ти?\\\", але не впевнена, що почує точну відповідь.
Інколи їй здається, що він ― найгірший для неї варіант, зовсім не вартий її , та й нікого іншого… Він ― жорстокий, самозакоханий, безсердечний, іронічно зверхній… (він сказав: \\\"Можеш далі продовжити цей ряд…\\\")
Але для неї існує й інший він: розумний, інтелектуально вищий, який розуміє всі її недоліки і не лише пробачає їх, а й робить все, щоб запобігти її духовному падінню; він не дозволяє їй помилятися, хоче бачити її сильнішою( він забув, що вона ― жінка, мати, берегиня домашнього вогнища, а не мисливець) ; такий він по-своєму, але все ж кохає її. Вона це відчуває.
―Вибач, я не можу знайти середини, якою б золотою вона не була.
\\\"Хто він?\\\" ― питали її.
Вона знала, якщо змішати ці два уявлення про нього, то вийде її ідеал. І саме тому вона кохає його ― його, неіснуючого, рідного і чужого, від якого їй нічого не потрібно, окрім …
Хоче
Підійти і обняти його найщирішими дитячими обіймами, відчути подих його легень, тепло і пружність його тіла, але навіть два сьогоднішні вони не замінять Його колишнього.
Вона прийшла сюди через багато-багато років, не дочекавшись його ВДОМА. Він був у тому ж місті, до якого вона так і не повернулась півстоліття тому. Він стояв біля свого пам\\\'ятника, поставленого ще при житті, і думав про неї, вперше за стільки років. Вміючи читати думки, вона , проте, не використала цієї можливості. Вони оба вже не цікавили її ― один старий, покритий зморшками, а другий ― мертвий, холоднометальний. Колись він її багато навчив. Вона була вдячна йому за це.
Він прожив насичене і цікаве життя. Та чи був він щасливим? І чому за стільки років з-поміж десятків інших жінок зі свого без перебільшень бурхливого життя згадав саме її? Може, зрозумів правильність її вчення? Може, нарешті осягнув, що втратив єдиний шанс на мільйони життів бути по-справжньому коханим( адже вона-таки по-справжньому кохала його)?
…Вона помітила сльозу на його щоці. \\\"Знову плаче… Не люблю чоловічих сліз.\\\"
І вона пішла. Доганяла маленького хлопчика, який витягував із кишені пачку сигарет. Він був її новим завданням. \\\"Willij, rauche nicht! Ich erzähle darüber deiner Mutti!\\\" Але малий задерикувато відповів: \\\"Ich habe keinen Angst. Das ist nicht meine Mutter. Meine Mutter ist tot! Ich tötete sie! Ich! Ich... ich...\\\" ― і малий Вілик побіг у напрямку до моря. \\\"З цим мені прийдеться важче\\\",― подумала вона. І побігла наздоганяти своє нове \\\"завдання\\\".
Маленька дівчинка, яка після смерті матері повинна опікуватися своїм молодшим братиком. Так триває вже шість років. І не закінчиться й через півстоліття. Але вона допоможе йому, як допомагала іншим. Бо вона ангел. І вона дуже любить цю планету і цих людей. Вона цього хоче…
Затримати?
«Допоможіть! В мене нема нічого, але я щаслива! Хочу знайти когось, що відчуває щось схоже до людей і до життя! З любов’ю.» ― коротке смс у десятках варіантів трьома мовами облетіло декілька країн.
Десятки років тому його батьківщина була знищена. Морально! Він розумів це! Він розказав щасливу історію свого життя – щасливою вона могла б стати для нього, якби він пройшов усе до кінця!
Він прослужив п’ять років у Французькому Легіоні і повернувшись, отримав змогу порівняти Країни Африки, Азії зі своєю багатою європейською. Зародки його душі відчували дисонанс. Він питав її, чому у них все по-іншому, чому інші можуть жити бідно, але щасливо?
Поволі прокидався, але раз у раз повторював, що не вартий її…
Вона розмовляла з ним, розмовляла з ним довгими зимовими вечорами, намагаючись відкрити в ньому Ангела – і той поволі відкривався… І досі пам’ятає його занадто м’який голос із романською примхливістю – він був черговим її завданням, на яке не потрібно було чекати як на ще одне переродження. Вона любила і його! Як і в кожні стосунки, вкладала в нього душу, та він не міг так довго триматися на високих частотах – зривався все частіше.
Врешті вона відчула, що зв’язок із ним втрачено.
Остання смска, що надійшла з його номера – «Доброго дня! Я – його батько! Він потрапив у катастрофу – він не зможе тобі написати. Я думаю, він тебе дуже любив.»
Любив…
Він її ніколи не жалів
― Я не пожалію тебе, ― казав він щоразу, коли вона поглядом зверталась до нього після чергової поразки, якими життя її нагороджувало.
― Мені й не потрібно, ― відповідала йому, і була вдячна вже за те, що допоміг пережити лічені хвилини слабості.
Вона завжди знала, що для того, щоб піднятися, спочатку потрібно впасти. Такі моменти не тривали довго.
―Через півгодини все закінчиться. Інакше все життя пішло б на депресію.
Вона знала, що якщо б зараз поруч була її чи бодай його мати, то вони обов\\\'язково б пожаліли її.
\\\"Слава Богу, що біля мене лише він\\\", ― подумала і усміхнулась.
…Потім були сумніви, сумніви, сумніви…
І одного дня нарешті зрозуміла, чому він не жалів її: кохання і жалощі ніколи не ходять поруч.
Люди у поїздах
Вони були різними. Їх було багато. Вона ніколи не питала їхніх імен. Вони зустрічали її задуманими, стомленими, загадковими, радісними чи злими ― різними: українцями, росіянами, поляками, нідерландцями, корейцями. А проводжали завжди однаково ― з усмішкою; пропонували свою допомогу, підносили її речі, подавали руку при виході з вагону, дарували жетон у метро(\\\"Однаково там зараз великі черги\\\" ― \\\"Дякую\\\"). Ще рік перед тим вона відмовилася б від будь-якої допомоги, проте зараз була переконаною, що не можна заважати людям робити добро. Вона приймала найменшу допомогу так, ніби та змінила її життя на краще.
Дивно, але для цього вона нічого не робила. Іноді просто мовчки дивилась у вікно, іноді ― відповідала на запитання супутників, бо не хотіла залишатися у їхній пам\\\'яті…
Напевно, не хотіла.
Вони назавжди будуть для неї людьми із поїздів, зі своїми неповторними долями, з світами різних очей , які вже стали частиною її життя.
Вона любить подорожувати.
І коли одного разу вона зайде у ваше купе, знайте, що все, що їй від вас потрібно, ― це присутність у цьому поїзді і декілька спільних годин під стук коліс. І їй зовсім не важливо, балакучі ви чи мовчазні, хропите у сні чи у вас безсоння. Вона з іншого світу ― для неї все тут нове і цікаве.
Не вір у неї
Ти їй не потрібен. Вибач, але я мушу сказати це тобі ― вона не зможе: занадто вже кохає тебе. Вона засинає і прокидається з думкою про тебе. Вона дуже дивна, якщо зважати на те, хто вона. Чи, точніше, він.
Вона була ангелом. І завжди настільки співчувала людям, що , як покару, їй подарували земне життя з одним-єдиним завданням: навчити когось кохати так, щоб це не завдавало болю їй самій. Вона була ображена цим аж занадто легким завданням. Смішна. І тому тепер не розуміє інших. Для неї дивно: коли тутешні закони велять \\\"не убий\\\", \\\"люби…\\\", \\\"стався до інших…\\\", то чому людям так важко запам\\\'ятати це, чому вони не вчаться не лише на чужих, а й на своїх помилках? Ці міліонні \\\"чому?\\\" й дорослу її заставляють займатися самокопанням. Вона досі дитина. Спочатку було дуже самотньо. Тепер звикла. Їй просто шкода інших.
А завдання? Ну, це ти її завдання. Вона й досі не може зрозуміти, чи навчила тебе чогось її любов. Вона смакує біль від твоєї невпевненості і недосконалості; іноді вона навіть дякує тобі у молитвах за те, що виявився таким поганим учнем(адже ви разом вже не одне життя): із пробудження у пробудження ти все ламаєш. І так буде доти, поки вона знову не засумує за ангелами і не повернеться Додому.
Не зважаючи на те, що багато доброго навчилась між людьми, вона ніколи тут не буде своєю, але багато з вас колись стане частиною її раси…
Не вір у неї. Вона живе у зовсім іншому світі, за відмінними від цих правилами ― там тонші уроки і вищі частоти.
Не вір їй. Кохаючи тебе, вона може у будь-яку мить покинути Землю. Це видумане нею життя ― лише гра, у яку цікаво грати їй самій. Вона дитина. Ти ― лише іграшка.
Іграшка, яку кохають. Інтуїтивно ти борешся за незалежність від неї . Це правильно, але … не допоможе.
Не вір у неї. Просто будь поруч, коли вона помиратиме.
Його тінь
До столиці вона їхала в одинадцятому вагоні, назад повинна була повертатись у тому ж. Одинадцять ― це його число. Вона дізналась про це зовсім недавно.
Другий поверх вокзалу. Вона стомилась. Стомилась йти до цієї мети, бо все постійно ламалось. І ось сьогодні ніби все гаразд. Залишається чекати. Вона ніколи не зупинялась на півшляху. В якусь мить їй навіть здалось, що це їй непотрібно(доля, інтуїція і все таке.) . Та саме в цей момент вона отримує підтвердження правильності своєї правоти ― вона побачила його-підлітка, такого ж , як на тому фото з трояндою, на одному коліні. Шістнадцятилітній. Ніякого стилю у одязі. Підліткова худорлявість.
Незграбна хода. Ледь помітна горбинка на носі. Чистий, відвертий погляд. Вона не могла відвести від нього очей: \\\"І ти тут, ― звернулась подумки: ― Значить, я все роблю правильно. Я так скучила за таким тобою, бо Він подорослішав…\\\"
Сльози котились у неї по щоках, не зважаючи на присутніх. Вона рідко плакала. І майже ніколи ― на людях. \\\"Це, напевно, від перевтоми.\\\"
Як не заставляла себе дивитись у інший бік, його тінь з минулого притягувала до себе. Він навіщось пройшов поруч, продемонструвавши давно забуту ходу, таку любу її серцю.
Наважилась встати і підійти до цієї незнайомо-знайомої людини, та передумала чи , може, просто злякалася: \\\"Ні, я вже занадто стара для нього. Напевно, це його шанс на життя, не зіпсуте мною. Можливо, і Той зараз був би кращим, якби не я.\\\"
Вона востаннє наважилась поглянути на нього ― він стояв і дивився на неї. Знайома усмішка дитинства ніжністю останніх променів дарувала їй силу. На мить вона була засліплена яскравістю призахідного сонця, а коли воно посунулось правіше, його вже не було.
І тепер її цікавить лише одне: ТОЙ він приходив підтримати її чи попрощатися з нею?
Стоячки
Вона приходила на твої тренування. Подавала тобі шкіряні рукавички, зав\\\'язувала на них шнурки, допомагала піднятися при падінні, знімала смердючі кросівки з твоїх ніг, подаючи другою рукою перезувне. Як закоханий першокласник , допомагала після тренування нести твій рюкзак, та ти ніколи не помічав її.
Вона пила з тобою пиво , курила кальян, цілувала тебе п\\\'яно і пристрасно, але коли доходило до сексу, ти її відштовхував. Комплексував. Хоча, по очах це бачила ― хотів її.
І тоді вона телефонувала до тебе, а ти йшов, спілкуючись з друзями, і як найдорожчий подарунок, для неї була твоя ніколи не виконувана обіцянка \\\"зателефонувати пізніше\\\".
Ти приходив додому, вона готувала тобі вечерю, прала твої брудні речі.
І все, що їй було потрібно від тебе ― лише ласкаві слова, ніжний погляд, але й цього їй ти ніколи не давав.
Вона бачила тебе ― маленьке, брудне кошеня з манією величі і завжди намагалась захистити від розбитих ілюзій. Достукавшись, вона хотіла лише допомогти тобі.
На відміну від інших чоловіків, ти ще не зрозумів її значимості. Тому її у тебе так мало.
Вона ― жінка у твоєму житті.
Напередодні
Коли зрозуміла, що тут для неї все закінчено, почала плакати: так їй хотілось залишатись людиною. Але вона ― ангел, її завдання виконано ― і потрібно повертатись додому.
Не виключено, що на неї чекали якісь інші завдання. І це трішки заспокоювало.
А тепер сиділа і плакала. І не лише тому, що потрібно залишити усіх виконувати власне завдання, що так звикла до проблем, так навчилась жити болем, що навіть ДІМ згадувати боляче(бо ТАМ не буде болю).
Відчувала, що повинна залишити його(подібне було і перед першою розлукою, тільки без відчуття завершеності).
Сльози. Ці солоні сльози. Вона навчилась плакати ― і від цього було тепло. Всі справи завершено. Всі рядки дописано. Залишились лише формальні речі― переїхати до країни, з якої вже не повернеться сюди. Це знає точно. А якщо і повернеться, то іншою ― теж з особливим завданням , яке вже не стосується його.
Їй було шкода залишати своїх рідних ― занадто важко тим жилося. Не впевнена, що досі допомагала їм, але принаймні ділила ці проблеми… Шкода, але досі її завданням були не вони, а він.
Тепер з ним все буде гаразд. Принаймні він вибрав ту ж дорогу болю, що й до приходу на Землю. Чи було їй важко з ним? Ні. Чи допомогла якось йому? Так. Принаймні, намагалась…
І ще. Вона дуже вдячна йому. За те, що саме він навчив її любити. Вона йде із цією любов\\\'ю. Чи навчився цього він сам? Не знає. Це може стати чиїмсь наступним завданням. Сумнівається, що це доручать їй. Ну й добре!
Вона ж не хто-небудь ― ангел. Не зважаючи на ці людські почуття, вона прагне змін. Їй цікаві інші планети, інші галактики. Вона не прив\\\'язана до відносин на Землі.
Вона любить вас. І ці останні сльози пролиті за ваше щастя.
Прощайте!
Ведмедик у клітинку
Усе починалось картато, допоки не прийшла смерть. Вона знала, що помирати ― легко, а тому не розуміла, чому рідні так не люблять її через, на їхню думку, легковажне ставлення до своєї кончини. Вона знала, коли помре. Мабуть, тому, що не закривала на це очі, як усі інші, що не боялась цього.
\\\"Коли я помру, не сумуйте за мною. І не справляйте поминок. Я впевнена, вони мені там не потрібні. Як і вам тут.\\\"
Вона сміялась із їхніх уявлень про смерть. Показувала їм \\\"довгого носа\\\". А вони лише здогадувались, що вона у чомусь права.
Вона піддавалась депресіям, коли просто чекала на чергове завдання. Вона не вміла, як усі, гаяти час, роблячи вигляд, що живуть. Дискотеки, бари, гучні компанії і , мабуть, щось інше. Це вже її не стосується. Але часто у такі моменти ставало сумно, бо була одна у такому розумінні життя.
В останні місяці нерідко задавалась питанням, навіщо їй Він? Вона думала ― зовсім недавно, ― що вони схожі, прийшли з одного полюсу, зрештою, це він допоміг їй відкритись. Та він занадто часто помилявся, як на майже ідеального. І вона не тільки не хотіла його змінювати, а й ніколи не намагалась серйозно поговорити з ним про це. Бо кожна людина сама повинна вирішувати свої проблеми.( А може, вона була занадто лінивою егоїсткою, щоб присвятити себе комусь іншому?)
Вона почистила зуби, помила і з\\\'їла грушу.
Сіла, щоб трошки помалювати…
Потім вона померла.
На її піжамі мирно спав червоний ведмедик у клітинку.
Алло, Берлін?
Вона віддавалась мріям, як біблійна блудниця, і лише тепер захотіла звільнитись від цієї залежності. Вона знайшла призначену їй людину. Була у цьому впевненою.
Розмінювати себе на інших не хотіла, вважала недостойним, не вартим уваги. Світ ілюзій її не цікавив. І не лише тому, що її багата фантазія вичерпала себе майже повністю, а через те, що появився новий світ, значно цікавіший, який не потрібно вигадувати, в який потрапляєш, тільки-но закривши очі.
Боротьба цих двох містицтв тривала. Ніяке не перемагало, бо їй було байдуже.
Сновидіння стали цікавішими, повнішими.
Вже давно помітила одну закономірність: коли їй стає важко, у сни приходять друзі з її дитинства, особливо один. Він завжди сідає поруч, бере її за руку ― і стає все зрозуміло. Вона ладна ніколи не прокидатися, щоб бути з ним.
Зараз її не цікавить, що це можуть бути ігри якихось нижчих сил, які знають її слабинку, бо вона по-справжньому вірить в існування окремого паралельного світу, в якому всі ми залишаємось дітьми. І точно знає, що колись обов\\\'язково туди повернеться. І повернеться дитиною!
Її розбудив дзвінок.
Невизначений номер.
― Алло, Берлін? Я виїжджаю…
Це була лише проста формальність. Не важливо, на якому кінці цієї зеленої планети заряджаєш батарейки, основне ― жити повертаєшся у свій світ…
Боягузка
Вона їхала туди, щоб знати, від чого відмовляється. Це був іспит. Найважчий у житті. Робилась ставка на душу, і тільки вона вірила у свою перемогу. Більше ніхто!
Було важко? Напевно, але вона вже звикла до цього. Важкі валізи чекали у шафі, щоб не лякати майбутньою розлукою рідних.
Він не дзвонив. Та тепер їй було по-справжньому байдуже: якщо кохає, то сам знайде її, якщо ні ― вона була готова. Їй потрібна була лише любов. Тепер вже знала точно, що не впевнена у тому, що вийде за нього. Вона не бачила його любові, а їй, як кожній жінці, це було ой як необхідно! Знає, що сама винна у тому, що він не дарує їй квітів чи інших подарунків(а так хотілось, щоб він міг читати найприхованіші думки!), що не співає під вікном пісень, не здійснює романтично божевільних вчинків…
Їй набридло…
Якщо ж їхнє кохання ― справжнє, то тисячі ніхто не завадять їм бути разом!
Автобус виїхав…
На вокзалі залишилась заплакана мати з сумним братом.
\\\"Чи побачу я їх?\\\" Боягузка! Вона боїться лише того, що колись повернеться у цю країну, в це життя, зваблена Заходом…
…Вона усміхнулась, купляючи зворотній квиток. Через чотири місяці. \\\"Тепер потрібно подумати про те, як вдома зароблятиму гроші … на квиток до Тибету.\\\"
Вона
Вони довго розмовляли. Він не вмів любити, а тому лише запитував, запитував… Її відповіді були останнім подарунком перед прощанням, хоча вона так і не дізнається, скільки він зрозуміє( якщо зрозуміє щось взагалі) зі сказаного. Книжні запитання, сюжетні репліки.
Вона згадала, чому покинула його вперше. Все повторюється. Хоч ні, тепер совість не мучитиме її роками, тепер все Назавжди, по-земному, звісно.
Вона не звинувачувала його в нічому. Була лише по-дитячому спантеличена: чому він брехав? Ті дурні дорослі фрази опісля все пояснили – він просто один з багатьох.
Вона любила його. Вона так і сказала йому: «Я люблю тебе. І тому не хочу, щоб те, що у нас було – а не кожному дано пережити стільки гарного – перетворилось у болото…»
Він був по-своєму чесним з нею. От тільки запізно!
Вони ще обов’язково зустрінуться. Вона мусить час від часу бути поруч, щоб нагадати йому про Життя.
Вона плакала, дивлячись на море. Він думав, що вона прощається з морською гладінню, а вона хоронила їхнє кохання. Щоками котилися сльози.
Хоронила, щоб у наступному житті почати все спочатку. Вкотре.
Він забув про це. Вона поважає його право помилятись.
Дівчина-голограма
Це була мить. З тих , коли ми розуміємо, що стаємо богами! Для нікого більше вона не матиме такого значення, як для окремої істоти, посвяченої у паралелі існування.
Вони якраз розмовляли: Вона – про дітей Індіго, Він – про те, як щасливо напивався останніми роками, з ким ділив сигарети, горілку та ліжко. Її не боліло – навчилась пропускати через себе як любов, так і біль. Вона не жаліла Його – навчилась не шкодувати людей, бо вони просто не потребували її жалінь.
Погляди обох були втуплені на нічне море, яке впивалось їхніми словами, дихало її легенями, бо його були прокурені…
Раптом Вона побачила чітку срібно-фіолетову голограму коротко підстриженої, два метри висотою жінки у спідниці, обернутої спиною до моря. Все тривало тільки півсекунди…
Вона сказала Йому про видиво, та Він тільки посміявся. Вона не хотіла продовжувати, бо так потрібно було б уводити його у свою реальність – а значить: давати собі надію, що він теж із нових, а це було не так. На жаль!
Всю дорогу додому вона думала, що б означало це видиво?
Минулий приїзд? Минуле життя? Хтось із її нового світу?....
Одне знала точно: це ніяк не пов’язане з тим, хто сидить зараз поруч, на піску, ні з його життям, ні з майбутнім. Він помер…
…І вона почала гаряче молитися за його спасіння.
Коли помирають мертві…
«Він заледве тримається в моєму світі», ― думала Вона, але помилялася. Скоро зрозуміла, що його там і не було. Ніколи. Це Вона вміла жити у двох світах. Більше, звичайно, у другому, аніж у цьому, де заробляла гроші, щоб бути вільною від опіки інших, щоб могти просто так, коли заманеться, сісти на будь-який поїзд…
«Я б хотіла, щоб у мене в кожному місті був такий друг, як ти», ― сказала Вона.
Довго згадували картинки з минулого, як випадково знайдені на чужині люди згадують Батьківщину – частину минулого. Він не розумів, що те, що для нього – минуле, для неї – ще й теперішнє і майбутнє. Щоб затягнути його якось у свій світ, бути поближче, Вона обняла його міцно-міцно, та було пізно – він не захотів піднятись до неї, а вона ніколи вже не спуститься по нього, бо він цього не хоче…
«Мені залишилось недовго. Я скоро помру… все побачив… попробував…»
Дурень.
Ти помреш тоді, коли потрібно, а тепер – і далі зустрічатимешся зі своїми друзями, дівчиною, рідними; повернешся з моря – одружишся, навіть будеш щасливим. Час від часу намагатимешся потрапити у наш світ, тобі це навіть буде вдаватися. Через десятки років між іншим зрозумієш, ким була я , а може, навіть мою любов( є імовірність , що твої діти будуть «з наших»).
І не кажи, що ТУТ ТАК НЕ ЛЮБЛЯТЬ.
Люблять, повір.
І не жалій себе.
І мене.
Я люблю тебе.
Стрибок
Вона ніколи нікому не довіряла, а тут стрибнула з ним у водяну прірву, зовсім не вміючи плавати!
Відпустила його руку, даючи йому останній вибір: вбити її чи врятувати. В обох випадках він залишився б невинним. Опускалась на дно довгі секунди, хоч душа чекала на березі, спостерігаючи за цим лицедійством.
«Пливи! Греби, чуєш!?!» ― з протилежного боку хтось підставив своє плече. В роті було солоно від невиплаканих сліз та брудної води.
Навіщо він зробив це, чому не залишив? Її ж берег зовсім з іншого боку! А він затягнув її у свій вимір, де вона була чужою всім та всьому.
… Тим вона просто показала йому та іншим, що не боїться опускатися будь з ким на дно, але це вже не питання довіри-недовіри, а йдеться про окремий, незалежний від інших світ, де вона керує своїм життям, бо вона БЕЗСМЕРТНА, хоч як страшно це звучить для нього.
Вона сиділа на березі, розмовляючи з матір’ю по-телефону, а він в той же час спантеличено нехтував дійсністю.
―Ало, мам, привіт! Ти вже прочитала ту книгу?... Ти завжди знала, що я інша? … Дякую тобі за те, що погодилась бути моєю мамою. Я не помилилась, вибравши тебе… Я люблю тебе…
Вона не боялась померти. Але у цьому вимірі― всьому свій час.
Стрибок…
І вона зістрибнула з поїзда їхньої рутини, залишивши у ньому всіх. Назустріч бігли діти з шоколадними цукерками, новими книгами та щирими очима. Тут вона була своєю, бо все їй нагадувало про Дім.
Прощай
Вона божевільна. Ходить під дощем, коли всі ховаються від холодних капель, скаче по калюжах, не розмовляє з найближчими…
Їй нема для кого це робити. Сьогодні вона призналася собі, що не любить Його, не любить!!!!!!
Так солодко було обманюватись, та все поступово перетворювалось на болото – те болото, про яке колись їй говорив Він.
І не важливо, хто винен у цьому.
…Її не болить, її нічого не болить. Чому? Має ж хоч трошки боліти! Вона ж лише … напівангел.
«Ну, давай, ― казала вона собі, ― зрозумій, що все закінчилось. Поплач. Ти повинна поплакати – так роблять усі, без винятку…»
Вона ніколи не плакала на похоронах.
Все закінчилось. Їхня десятилітня любов, якій заздрили…― …дзвінки без відповіді («Абонент занят»). Настирливі мільйони дзвінків БЕЗ МЕТИ.
Він щось відчував, бо не хотів піднімати трубки, а вона лише хотіла попрощатись з Ним, зробити це вдруге правильно ― від щирого серця , чесно.
Вона згадує, як кохала Його. Це було гарно. Вона лише забула, що Він ― не Ангел, що не зуміє літати так довго і високо, як вона.
Вона божевільна – інші ж живуть без любові…
Їй потроху ставало легше.
Плакати, як і перше, не могла.
Вони вже не разом.
От тільки Він про це так і не дізнався.
Любов є!
Швидкі кроки перехожих. Вона тепер – одна з них. Чому живе, для кого? Вона не вірить, що ці істоти вміють любити, по-справжньому.
Чому вони живуть, заради чого? Заради зради?
Вона шукала схожих на себе – не було. Ангел. Вигнанниця.
«Хочу Додому!»
Терпи.
Знову чекає на трамвай. А де її наступна зупинка?
Та хіба це має значення? Все одно вона не стане останньою перед поверненням Додому.
«Я не можу жити без любові! Не можу, коли мене не люблять!»
Нелегко.
Вона побачила п’яницю-бомжа, який ніс нарваний десь бузковий букет ―
Уява романтика замалювала картини… Коханій… Навіть такі тут люблять …
Вона усміхалась кондуктору, перехожим – всі були щасливими, тому що сміялася вона…
Ненадовго.
Через декілька днів побачила двох калік-закоханих, чекаючи на трамвай. Вони ледве пересувалися, та були щасливими разом, сміялись. Вона знову повірила у любов!
Їй було байдуже, що на цій планеті її ніхто не любить, бо зрозуміла, що забагато вимагає від цих людей, бо треба шукати свого ангела. І можливо, пройде ціле життя, поки знайде його.
Але точно знайде!
Бо любов є і тут!
Піаніст
:-)
«Вниз по бруківці сном ішли стомлені ноги кинутої всіма істоти. Праворуч – великий урядовий будинок . Автобус поїхав, а вона залишилася – і тепер поверталася кудись, засмучена… Роздумувала про те, що вже нікого не зможе полюбити.
Раптом почула шум – секунди спрямовано вниз по вулиці гнали бурхливою повінню брудну воду! Не встигла й подумати, як … її вихопив з повені симпатичний чорнявий хлопець середнього зросту, одягнутий у чорне – і поцілувавши зник.»
Коли прокинулась – відразу записала все у своєму щоденнику, пообіцявши життя чекати на нього, щоб «теж колись врятувати…»
…Через три роки вони зустрілися, випадково познайомившись … Вони довго розмовляли… Чи говорила лише вона? Вона називала його N…ійком, N…ійчиком, N…ієньком вже при першій зустрічі, a він дивувався, як ТАК можна розмовляти з чужою людиною.
Він не був їй чужим, та не знав цього…
Дивлячись з Високого Замку на нічне місто, він згадав випадково у розмові, що його мати бачить пророчі сни.
«Мені б так,» ― сказала вона ― і це прозвучало для нього по дитячому нерозумно. А вона лише усміхнулася своєю мона-лізівською усмішкою…
;-)
Це не були побачення… Він постійно повторяв їй, що це не були побачення…
Вона не знала, чому… Ще ніхто не залишився для неї таким нерозгаданим, як він! «Я боюся тебе , ― говорила, дивлячись у глибокі чорні очі. ― А ти? Ти боїшся мене?» ― додавала, коли він цілував її…
В один з вечорів він сказав: «Я не боюсь тебе…» А вона лише усміхнулася…
Вона писала йому вірші у смс, викидала весь хаос із своєї душі ― щоб бути на сто відсотків незаймано-чистою, щоб бути лише для нього, а він боявся відкритися…
Лише одного вечора він прочитав для неї Маяковського ― пам’ятаєте : « Я снова смазал карту будня, плеснувши краску из стакана…» Чи було це спробою розкритись?
Вона так і нерозгадала його. Намагалась уявити його, коли він сидить за фортепіано, намагалась відчути музику його душі, та зрозуміти могла лише одне: вони живуть у різних паралелях ідеальності: він ― звуку, вона― слова …
Вона любила його таким, вона розуміла, наскільки хоче його ― і це лякало ЇЇ!!!
…Одного разу він запитав, чи хоче вона від нього сина…
:-(
Вони розстались, бо вона злякалась, переконавши себе, що ця зустріч повинна закінчитися. «Вибач, я мушу займатися своєю кар’єрою, у мене нема часу на серйозні стосунки…» Смішно, але руйнувати своє життя вона вміє. Вони поки-що не бачились…
Але вона знає точно, що вони зустрінуться! Вона прийде на його концерт…
А колись він прочитає і ці рядки і подумає…(Три крапки ― що він подумає, знає лише вона і знатиме він)
Їй не бракує його музики, бо вона так і не почула її звучання, але інколи вона засмучується, що не могла віддати йому тієї любові, на яку він заслуговував…
Вона все ще любить його, як і інших. Може, вона боялась, що не зможе пояснити йому своєї любові ― не зрозуміє, а коли зрозуміє ― не зможе прийняти… Він теж людина.
Вона вчитується у афіші ― хоче побачити там його ім’я, щоб непомітно прийти на концерт і врешті-решт зрозуміти Його!!!
Вона впевнена, що він щасливий, бо іде по житті вибраною до того Дорогою, бо чесний з іншими і … тому що вона не поруч.
Вона зробила так, як повинна була. Знає це напевно! Скоро вони зустрінуться, а поки … хай звучать нестерті клавіші космосу…
ID:
235648
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.01.2011 22:49:02
© дата внесення змiн: 18.01.2011 22:49:02
автор: Світлана Нестерівська
Вкажіть причину вашої скарги
|
