Плутаючись у думках та спогадах, намагаюся згадати події минулорічного існування. Десь у глибині свого єства зустрічаю істоту, що очікує можливості мене повністю поглинути. Що це? Я цього досі не зустрічала. Якесь створіння знає усі мої страхи та бажання, але воно не спроможне забрати моє теперішнє, йому належить все те, що вже сталося. Це сукупність моїх минулих ідей, прагнень, переконань, отже воно мене не зрозуміє, навіть те, що живе всередині не в змозі сягнути кордонів особистого світогляду, хоча й запізнюється лише на одну мить... А що як перестати мислити лише на одну днину, може, тоді матиму когось, хто б знайшов у вирі думок те, що колись загубила. А чи вийде? Чи можливо покинути існування, будучи фізично повноцінним? Треба спробувати...
А чи витримаю погляд того, що якнайкраще знає мене?
Чекати... чекати...
Можливо вже час звернутися до істоти... Привіт! Що ти робиш? Ні, потворо, не їж мого бридкого минулого життя. Я не це мала на увазі, коли хотіла очистити місце для нової ідеї. Покинь! Не можна просто так відцуратися від усіх помилок, їх слід берегти, аби не впасти ще раз у той же бруд! А може, так буде краще... Що ще ти робитимеш? Скажи, чому ніхто не розуміє ціну часу? Навіть будучи у повному відчаї, людина не перестає витрачати його на пусті думки про можливі варіанти без якоїсь там важливої похибки? Кажеш, вони просто не зустріли своєї істоти... А чи всі такі створіння, як і ти, допомагають своїм господарям з чисткою вікон світогляду, чи це ти в мене єдине таке добре й чуйне? Ні, мені все одно, не це я вже давно хотіла в тебе спитати. Чому усі навколо живуть тим життя, яке хочуть покинути, спілкуються тими словами, які їм не подобаються, вживають їдло як щось особливе, блукають серед байдужих до них людей, намагаючись знайти когось близького, щодня сплять, хоч і бояться марнувати час, не покидають марних сподівань, б'ються за безглузді трофеї, коряться безсенсовним догмам, ховають у колисці свої страхи, бачать ніщо у порожнечі, плачуть разом з дощем, але не помічають сліз власної душі, Якщо можуть існувати у власному ідеальному світі мрій? Тоді власне фізичне існування з потребами тіла було б непотрібним. Чому люди повинні жити у цьому вимірі, а не так, як ви, тішитись, існуючи спостерігачами?
Ні, я не хочу так довго чекати. Забери собі моє життя, а мене відведи у свій світ!.. Як це не можеш! Ви там усі окремо? Зовсім ніколи не спілкуєтеся, бо це не має сенсу, адже кожен усе знає? Це ж чудово!
Де ти? Повернися! А як же я! Не залишай мене тут серед цих байдужих та нерозуміючих...
ID:
229869
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.12.2010 17:52:12
© дата внесення змiн: 30.11.2011 18:21:56
автор: Lucre
Вкажіть причину вашої скарги
|
