Вона йому дивилася у очі
В ту мить, коли він ніжно цілував.
І не було прекрасніш тої ночі,
Коли, здавалось, що у ніг світ мав.
Вона йому варила вранці каву.
Вона для нього все могла зробить.
Він вірну жінку мав і друга мав він,
Що не залишить навіть і на мить.
Любив він каву, пив її без міри.
Вона ж вдихала терпкий аромат.
Він цілував ті коси її білі,
Що вилися неначе водопад.
Щасливі ночі-дні все ж проминули.
щось трапилось й любові вже нема
Про них вже навіть небеса забули.
І їх кохання квітка одцвіла
Розбіглися. І більше не зійшлися.
На віки. На незвідані роки.
Ті коси білі вже в одну сплелися.
Вона вдягла весільнії вінки.
Але вночі у снах йому являлась
Вона. А він щодня в її думках.
До чоловіка приязно всміхалась.
А він носив дружину на руках.
І вранці квіти на віконце ставив.
Вона робила чоловіку чай
І згадувала смак гіркої кави,
А він – ті білі коси, невзначай…
