Історія іще одної зради.
Такі ви часто бачили у фільмах.
Не знала де подітись, де знайти розради,
Вона в моменті стала так невиліковно вільна.
Її нутро, ну просто розривалось,
Їй так боліло..та не було що зробити.
Вона кохала, вона вся йому віддалась,
А він от так в момент не захотів її любити.
Вона сиділа й згадувала мрії,
Усе, що було тільки їхнє, лиш на двох.
Та зрада була навіть без повії,
От так в момент мотор в кохання здох.
Не вірилось. Не було сил на сльози.
Та ні на що не було сили, опустились руки.
І в той момент би не злякали ні вітри, ні грози,
Якби покликав.. Та мовчали телефону звуки.
І мертва тиша. Монітор. А їй би моря...
А їй би взяти і напитися до забуття.
І не відчула - покотились сльози горя...
Не було в її горя краю, а у щастя - каяття.
А їй у той момент одного лиш - до нього,
А їй би лиш "Давай забудемо образи!
В нас стільки було. І ще буде, запитай у Бога!"
Її думки такі доводили до сказу.
І їй писали "Ти будь сильною! Тримайся!"
Вона трималась, але дихання здавало.
Воно надривним, коли пошепки "Вертайся,
Мені вже до дурниць лишилось зовсім мало..."
І дні минали. Вже не вірила у диво,
Так тихо, мовчки чахла на очах.
Тепла хотілось, ночі і кричати літній зливі
"Візьми мене собі. Мені давно зірвало дах!"
Але до літа ще далеко, в ній ще осінь,
Зрадливо пальці ще тремтять щоразу,
Як поривається писати щось йому, як ноги босі,
І як пригадує ту незабуту ще образу.
Вже третій, п'ятий, сьомий день...зневіра.
Їй віртуал уже рідніший свого дому.
Погас вогонь в очах, поблякла шкіра,
Усе, що відчувала, - тупу втому.
І от в один з тих вечорів, де статус "В нормі"
На все-загальному...а справді "Все ще мертва",
Їй ася видає "А задамо собі повторні:
Як далі жити? Поодинці? Хто з нас жертва?quot;
Вона мовчала. Знала - потім пошкодує.
Вона мовчала, бо вже пила ту отруту.
Руки на клавіші "Воно того вартує?
А ти надовго цього разу пригадав забуту?quot;
Він вийшов з мережі, а вона в сльози
"За що мене щоразу так мордуєш?quot;.
Їй не знайомі шрами на руках і передози,
А пошепки "Ну Господи, чи ж молитов моїх не чуєш?
Чому не даш одної ночі назавжди заснути?
Або не подаруєш просто людське щастя?quot;.
Вона не вміла враз змиритись і забути.
Та й він завжди "Тобі без мене вже не вдасться!"
Повитирала очі й вирішила далі жити.
Дзвінок у двері. Він. З порогу "Я нічого вже не знаю.
Не знаю як тобі міг болю причинити.
І що би там не було... Вибач... Я тебе кохаю."
ID:
200519
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 12.07.2010 01:08:05
© дата внесення змiн: 12.07.2010 01:08:05
автор: bi_dosya
Вкажіть причину вашої скарги
|
