Увірую,
І хай сентиментально
у те, що літо не мине
І акварель спітніла
Зітлілі образи вростають
Любистком в мене
Мене стискають стіни, стеля
Я перевтілююсь в твої печалі
Не бійся, берегтиму я обіт
Одвічного мовчання
Навіщо говорити
Як хтось вже це казав
А ми ж, мабуть, і не останні
Ми вічні у миттєвостях своїх
А літо не мине, повір
Його лише поглине
Печалі зосенілий фіолет
Залишивши матерій
малий шматочок
наших душ
Куди нам? Вгору?
Вправо?
Може вниз?
Нетеоремних траєкторій
Долі, як спалахи
залітних божевільних злив
по нас, і потім, і опісля
СливОва передосінь
Магічне скерцо випитого літа
З світлинами облич
Облиш, ховаю руки
Боюсь
тебе торкнути
Щоб не втратить
Яка краса, дякую Вам щиро, Лана.
