Скажена ніч ламається в фіранку,
Щоб спокоєм розмити голоси,
І кожна тріщина висловлює мовчанку,
Щоб кілька крапель випити світанку,
Бо кожна з них - фортеця темноти.
Вони, як тінь від блискавок на стінах,
Лишилися в гостях у пустоти,
Висять прибитими стократно у колінах,
З матерії звільнитися не в силах
Утворюють загострені кути.
І шрамом кожна тріщина чорніє,
Абстракцією вкривши полотно,
І оживають у малюнках людські мрії,
Що ними душу темінь ще зігріє,
Хоч голим стінам буде всеодно.
Впущу напевно гостю у фіранку,
Хоч без її замовкла суєта,
Суворо час біжить по тріщинах до ранку,
Співаючи безмовну колиханку
Ніч поглинає спокоєм міста.
