Радості Матвійкові було до вечора. Цілий день він гасав за сестричкою, по кілька разів переповідав усілякі свої пригоди, веселився з "дєдьою" і бабусею, і Петро вже полегшено зітхнув: про маму він не обмовився й словом (із свого боку дорослі обачно викинули це слово з розмови).
Радости Матвейке хватило до вечера. Целый день он носился за сестрёнкой, по нескольку раз пересказывал всяческие свои приключения, веселился с "дедкой" и бабушкой, и Пётр уже облегченно вздохнул: о маме он не обмолвился и словом (со своей стороны взрослые предусмотрительно выбросили это слово из разговора).
Матвійко, натомлений надміром незвичних вражень, рано заснув. І можна було, скориставшись слушною годинкою, податися до давніх друзів — насамперед, аби відчути стан осягнутої полегкості, тільки іспитуючи який переконуєшся, що холодок небезпеки вже остаточно розчинився в теплих хвилях осмілілої надії.
Матвейка, утомлённый обилием непривычных впечатлений, рано заснул. И можно было, воспользовавшись удобным временем, отправиться к старым друзьям — прежде всего, чтобы почувствовать состояние достигнутого облегчения, только испытав которое, убеждаешься, что холодок опасности уже окончательно растворился в тёплых волнах осмелевшей надежды.
Повернення додому завжди омолоджувало Петра, в кожному разі по дорозі до батьків він зазнавав бодай короткої миті знову дарованої йому дитинності, яка починалася спогадами і кінчалась обов'язковою гризотою: давалися взнаки тридцять п'ять пережитих років, які часом зажорстоко його карали.
Возвращение домой всегда омолаживало Петра, во всяком случае по дороге к родителям он испытывал хотя бы недолгое мгновение вновь дарованного ему детства, что начинался воспоминаниями и кончался обязательными угрызениями: сказывались тридцать пять пережитых лет, которые порой жестоко его наказывали.
Але цього разу щось стало на заваді спілкуванню з друзями юнацьких літ; у Петровому сприйманні розбурхані враження давнини вкладалися в одне речення: о давне дитинство, ти вже за шелом'янем єси. Дитинство і парубоцтво стали гіркнути, це Петро відчував і раніше, не сходячи з дива, як ступінь помінення старих почуттів точно визначає міру нашої зіпсутості. Десь тут показувала свій вид заздрість до самого себе. До себе давнього, як чужого, як конкурента, — але не в житті, а в чомусь іншому, чого Петро поки що не міг назвати поіменно. Він відчував, що життя може іноді перетворюватись на чисту надію, присмеркове сподівання, так потрібне часом, як костур підтомленій у дорозі людині.
Но на этот раз что-то помешало общению с друзьями юношеских лет; в Петровом восприятии взбудораженные впечатления прошлого складывались в одну фразу: о давнишнее детство, ты еси за вершиной уже. Детство и отрочество стали горчить, это Пётр чувствовал и раньше, не переставая удивляться, как степень изменения старых ощущений точно определяет меру нашей испорченности. Где-то здесь давала о себе знать зависть к самому себе. К себе давнишнему, как чужому, точно конкуренту, но не в жизни, а в чём-то другом, чего Пётр пока не мог назвать поимённо. Он чувствовал, что жизнь может иногда превращаться в чистую надежду, сумеречное упование, так необходимое временами, как посох утомленному дорогой путнику.
То вже ставало звичним, що дорогу до спогадів про дитячі подорожі степом, перелісками, Савур-могилою, Азовським морем все частіше заступали скупі згадки про роботу, платню, базарні ціни, збайдужені долі, телевізор, фільми, донецький "Шахтар", сімейні клопоти; згадуване дитинство, як хлопчак без квитка, нишкло в кінозалі, де йшла обачна демонстрація своїх переваг (своєрідний камуфляж пізнаного незадоволення) — нещирість перерваних стосунків, визначувана зустріччю з друзями давніх літ, враз поглиблювалась досадним відчуттям того, що винуватець такої нещирості — завжди кожен сам, а не інший.
Уже становилось привычным, что дорогу к воспоминаниям о детских путешествиях степью, перелескам, Савур-могилой, Азовскому морю, всё чаще заслоняли скупые мысли о работе, заработке, ценах на базаре, безразличной судьбе, телевизор, кинофильмы, донецкий "Шахтёр", семейные хлопоты; припомнившееся детство, как мальчишка без билета, притаившийся в кинозале, где шла осторожная демонстрация своих преимуществ (своеобразный камуфляж познанного неудовлетворения) — неискренность прерванных отношений, выявленная предстоящей встречей с друзьями давних лет, вдруг углублялась досадным ощущением того, что виновник такой неискренности всегда каждый сам, а не другой.
Іван Петрик — холоднувато-врівноважений спокійний розумник якогось особливо охайного виховання, з гарним почерком і пізнішими кресленнями, добрий математик і великий аматор всіляких історій-фактів, із дзвінким, як у молодого коня, голосом. Власне, мабуть, через голос він так подобався Петрові в дитинстві; це почуття прихильності не полишало Петра й пізніше, коли, повертаючись до різних місцин, він надаремне долав у собі досить велике бажання побачити білоголового брахікефала Івана, що нагадував йому чимось німця і в юнацьких літах вабив Петра зарано розвиненим почуттям самодостатності й упевненої міри. Двоє несподіваних діточок Івана були ще сухішими за худорлявого батька (чому двоє? — подумав Петро, довідавшись про народження другої дочки). Дружина його, видно, була з тієї породи жінок, які найдужче змінюються по одруженні, змінюються так, що й годі собі уявити крайню межу тих змін. В кожному разі у Петра склалося враження, що делікатний Іван став жертвою власної доброти і м'якості. Його несподівані мандри на Північ, явно заробітчанські, здавалися щонайменше зайвими. "Невже він хоче купити машину?" — подумав Петро і засміявся, уявивши охайного Івана в зашмарованому комбінезоні з кінцями в руках перед відкритим капотом. Зате його дружина в такій композиції — замурзаний чоловік, лискучий автомобіль, двоє дітей (вони чомусь обов'язково мають сидіти долу, повернувшись спиною) — набувала своєї доконаності, і відтак Петро зрозумів, що найбільше враження справляють її агресивні клуби, які видавали в ній характер із перцем.
Иван Петрик — холодновато-уравновешенный спокойный умник какого-то особенно чистоплотного воспитания, с безукоризненным почерком, а впоследствии – чертежами, отличный математик и великий любитель всевозможных историй-фактов, со звонким, как у молодого жеребца, голосом. Собственно, из-за голоса он, скорее всего, так нравился Петру в детстве; это чувство привязанности не покидало Петра и позднее, когда, возвращаясь из разных мест, он напрасно пытался преодолеть в себе довольно сильное желание увидеть белоголового брахицефала Ивана, что напоминал ему чем-то немца и в юношеские годы привлекал Петра рано развитым чувством самодостаточности и уверенной меры. Двое неожиданных детишек Ивана были ещё сухощавее худого отца (почему двое? — подумал Пётр, узнав о рождении второй дочери). Жена его, по-видимому, была из той породы женщин, которые сильнее всего меняются после в замужестве, меняются так, что трудно даже представить себе крайний предел тех перемен. Во всяком случае, у Петра создалось впечатление, что деликатный Иван стал жертвой собственной доброты и мягкости. Его внезапные путешествия на Север, явно «за деньгами», казались, по меньшей мере, лишними. "Неужели он хочет купить машину?" — подумал Пётр и засмеялся, представив аккуратного Ивана в промасленном комбинезоне с проводами в руках перед открытым капотом. Зато его жена в такой композиции — чумазый муж, лоснящийся автомобиль, двое детей (они почему-то обязательно должны сидеть внизу, повернувшись спиной) — приобретала свою завершённость, и Пётр понял, что наибольшее впечатление производят её агрессивные бёдра, которые выдавали в ней характер с перцем.
Іван сидів за столом, монтуючи радіоприймача. Петрові насамперед упали в око його сухі нетерплячі пальці, що владно обмацували вивернуті нутрощі приладу. Мимоволі він замилувався цими пальцями, які надміру прикували його увагу, і не зразу помітив постарілого вихололого обличчя. Аж ось той ніби запалив свічку, видобувши із глибини захованого в собі обличчя усмішку — більше відкриту, ніж щедру, озвався дзвінким голосом, так схожим до кінського іржання, і одразу щезла летюча сторопілість, викликана тим, що Петро так зненацька його застукав; із обличчя Іванового обсипалась, як порох, вечірня потома і незвична відчуженість; на якусь мить Петрові навіть здалося, що все стало таким самим, як і колись, хоч це колись не хотіло покидати свого притемненого роками і непам'яттю кутика.
Иван сидел за столом, ремонтируя радиоприёмник. Петру прежде всего бросились в глаза его сухие нетерпеливые пальцы, властно ощупывающие вывернутые внутренности прибора. Невольно он залюбовался этими пальцами, что слишком приковали его внимание, и не сразу заметил состарившееся высохшее лицо. Но вот, тот словно зажёг свечу, добыв из глубины спрятанного в себе лица улыбку — скорее открытую, чем щедрую, отозвался звонким голосом, так похожим на конское ржание, и сразу исчезла летучая оторопелость, вызванная тем, что Пётр так внезапно его застукал; с Иванова лица осыпалась, как прах, вечерняя утомлённость и необычная отрешённость; на какое-то мгновение Петру даже показалось, что всё стало таким же, как когда-то, хотя это когда-то и не хотело покидать своего затемнённого годами и не-памятью уголка.
— Ну,— тільки й сказав Іван, і усмішка його пощедрішала.
— Ну, — только и сказал Иван, и улыбка его расщедрилась.
"Та він просто блондином стає з літами",— ласкаво подумав Петро, коли той, як промінчик світла, сновигав поміж остовпілих жінки, дітей і їхніх скісних тіней.
"Да он просто блондином становится с возрастом", - ласково подумал Пётр, когда тот, подобно лучу света, сновал среди остолбеневших жены, детей и их косых теней.
Петро був дуже здивований, хоч і не подав знаку, коли за якийсь час, уже за столом, Іван став блякнути і тьмяніти, як електролампа, коли в мережі починає падати напруга. Тепер можна було, придивившись до нього, помітити набряклі капшуки під очима, вигостріле обличчя Іванове коли-не-коли прорізала ледь назначувана зморшка, і Петро поклав, що той уже давніше вважає себе невдахою, щастя якого полягає тільки в тому, що за всіма клопотами просто немає коли думати, як несподівано стало вицвітати його життя, забруднюючи скепсисом, мов масною плямою, іще не початі дні, місяці, роки.
Пётр был очень удивлён, хотя и не подал знака, когда через некоторое время, уже за столом, Иван стал блёкнуть и тускнеть, как электролампа, когда в сети начинает падать напряжение. Теперь, присмотревшись к нему, можно было заметить набухшие мешки под глазами, заострившееся лицо Ивана иногда прорезала едва наметившаяся морщинка, и Пётр решил, что тот уже давно считает себя неудачником, счастье которого состоит лишь в том, что в бесконечных заботах ему просто некогда думать, как неожиданно стала выцветать его жизнь, загрязняя скепсисом, точно маслянистым пятном, ещё не начатые дни, месяцы, годы.
Так за цими думками Петро навіть не постеріг, як розмова стала буденною й нецікавою, що Іван став дивитись на нього здивованим і навіть настороженим поглядом, але, підпилий, зухвало подумав про себе: "Скільки-то років треба було б не бачитись, щоб не помічати буднів; не відчувати, що шар людяності такий тоненький, як порох чорнозему на віковій пустелі".
Погружённый в эти размышления, Пётр даже не заметил, как разговор стал обыденным и неинтересным, а Иван стал поглядывать на него удивлённым и даже насторожённым взглядом, но, подвыпивший, дерзко подумал про себя: "Сколько-то лет надо бы не видеться, чтобы не замечать будней; не чувствовать, что слой человечности – столь же тоненький, как пыль чернозёма на вековой пустыне".
Потім були якісь розмови, що вели між собою зніяковілий Петро і впевнений у собі Іван, начинений, як автомат, готовою мудрістю, інтимізованою частими повторами. І тільки тоді, коли Іван кілька разів якось дурнувато реготнув (перший раз Петро просто не дозволив собі повірити в справжність чутого), тільки тоді Петро зрозумів, що дитячі його химери лопнули, як бульбашки, а саме лопання віддалося в його голові, посиливши головний біль, донесений від проминулої ночі.
Потом были какие-то разговоры, что вели между собой смущённый Пётр и уверенный в себе Иван, начинённый, как автомат, готовой мудростью, интимизированной частыми повторами. И только тогда, когда Иван несколько раз как-то глуповато хохотнул (первый раз Пётр просто не позволил себе поверить в правдивость услышанного), только тогда Пётр понял, что его детские химеры лопнули, как пузырьки, а само лопанье отдалось в его голове, усилив головную боль, не прошедшую с прошлой ночи.
Роздосадуваний візитом до Івана, Петро подався додому. Дорога була неблизькою, але до болю знайомою. Ось на цьому пагорбі починався твій перший молодечий гріх, цим полем, таким же всніженим, але мокрим від підталої води, ти йшов до школи, белькочучи якісь шалені слова, що ніяк не накладалися на почування (втім, цього і не треба було: потрібен був тільки обгороджений простір почування); цією стежкою ти повертався з кількагодинної черги (знову ж зима!), уминаючи за обидві щоки благословенний хліб, а десь тут, у вибалку, тебе, запряженого в тачку, зустрічало літне світання: ти їхав збирати вугілля на сусідній терикон.
Раздосадованный визитом к Ивану, Пётр отправился домой. Дорога была неблизкой, но до боли знакомой. Вот на этом холме начинался твой первый грех молодости, этим полем, таким же снежным, но мокрым от талой воды, ты шёл в школу, лепеча какие-то безумные слова, что никак не накладывались на ощущения (впрочем, этого и не нужно было: требовалось только огороженное пространство ощущений); этой тропинкой ты возвращался из несколько-часовой очереди (опять же зима!), уминая за обе щеки благословенный хлеб, а где-то здесь, в овражке, тебя, запряжённого в тачку, встречало летнее утро: ты ехал собирать уголь на соседний террикон.
Де це тут має бути вода? — скинулось думкою. Але то вже був повний абсурд: вода була далеко, аж за шурфом, там, де протікають стічні шахтні води, в балці, якою в дитячому віці ти гасав на післявоєнних "козах"— зігнутих залізних прутах, що нагадували санчата. Води не було: було тільки бажання бачити воду — сіру і тьмяну, як в осінньому озері; було ледь прояснюване прагнення побачити воду навколо, аби легше стало на душі; намагання в такий спосіб оговтатися з відчуттям осклілого дитинства, трачених літ молодості, що мала вже ось-ось остаточно проминути, щоб існувати поза тобою — десь так, куди б ти міг приходити — в хвилини, коли на осліплий клич згаслої дитинячої приязні треба бодай обізватися.
Где здесь должна быть вода? — мелькнуло в мыслях. Но это был уже полный абсурд: вода была далеко, за шурфом, там, где протекают сточные воды шахты, в балке, по которой в детские годы ты гонял на послевоенных «козах» – изогнутых железных прутьях, напоминавших санки. Воды не было: было только желание видеть воду – серую и тусклую, как в осеннем озере; было едва осознаваемое стремление увидеть воду вокруг, чтобы легче стало на душе; попытка таким образом оправиться от ощущения остекленевшего детства, потерянных лет молодости, которая должна была вот-вот окончательно пройти, чтобы существовать вне тебя — где-то, куда бы ты мог приходить — в минуты, когда на ослепший зов угасшей детской дружбы надо хотя бы отозваться.
* * *
Сонна мама відчинила двері, вона метнулася по каструлях — дати повечеряти. Скільки Петро пам'ятав, її клопоти були завжди більшими за можливості. "Все, як завжди", — подумав Петро, схилившись над картопляним супом. Мама сіла навпроти, виставивши перед себе чорні спрацьовані руки, і тільки тепер син помітив, як вона подалась на силі.
Сонная мама открыла дверь, она метнулась по кастрюлям – собрать на ужин. Сколько Пётр помнил, её хлопоты были всегда больше возможностей.
"Все, как всегда", — подумал Пётр, склонившись над картофельным супом. Мама села напротив, выставив перед собой чёрные натруженные руки, и только теперь сын заметил, как она сдала.
— Що там Матвійко, спить? — запитав син, хоча в цій хвилі, на справжній безберегій самоті, хотів запитати щось інше, щось зовсім інше — таке, що можна питати тільки вночі і тільки у матері. Він помітив, що й мати хотіла про щось запитати в нього, але так і зупинилася напівдорозі, видавши бажання, але не висловивши його. Ось вона, територія щирості, яку завжди затоплює хвиля розлуки, вирішив Петро з гіркотою і, відклавши ложку, вийшов у сіни, щоб викурити останню цигарку цього клопітного дня.
— Что там Матвейка, спит? — спросил сын, хотя на этой волне, по-настоящему безбрежного одиночества, хотел спросить о чём-то другом, о чём-то совсем другом — том, что можно спрашивать только ночью и только у матери. Он заметил, что и мать хотела о чем-то спросить его, но так и остановилась на полпути, выказав желание, но не высказав его. Вот она, территория искренности, которую всегда затапливает волна разлуки, заключил Пётр с горечью и, отложив ложку, вышел в сени, чтобы выкурить последнюю сигарету этого хлопотного дня.
Матвійко лежав на дивані, розметавши ручки і ніжки. Розкритий, він нагадував комашину, що, набринівшись за день, припала до землі і, рятована своєю малістю й невинністю, в сподіванні на добрість землі і неба, спала безжурним сном живого, яке ще не збагнуло очікуваних у світі небезпек. Спасибі Творцеві й за те, що ці небезпеки приходять до нас тільки тоді, коли ми про них бодай здогадуємось, — як молитву прошепотів Петро, присівши до сина. Йому захотілося поцілувати його — тихо, ледь-ледь, аби той, боронь Боже, не почув чужої, нехай навіть і батькової, присутності.
Матвейка лежал на диване, разметав ручки и ножки. Раскрытый, он напоминал комарика, который, назвеневшись за день, припал к земле и, спасённый своей малостью и невинностью, в надежде на доброту земли и неба, спал безмятежным сном живого, ещё не познавшего опасностей, ожидающих в мире. Спасибо Творцу и за то, что эти опасности приходят к нам только тогда, когда мы о них хотя бы догадываемся – как молитву прошептал Пётр, подсев к сыну. Ему захотелось поцеловать его — тихонько, чуть-чуть, чтобы тот, упаси Бог, не почувствовал чужого, пусть даже и отцовского, присутствия.
Син горів.
Сын горел.
Увімкнувши нічника, Петро побачив, що обличчя Матвійкове, розпашіле, навіть трохи підпухле, рясніло од поту і було перекривлене гримасою ледве стримуваного болю. "Грип", — подумав Петро, ще тайкома сподіваючись, що хлопчикові, може, душно, що, розіпрілий, він лежить розкритий, переспить — і прокинеться такий же веселенький, як і був. Стурбований сином, Петро, не гасячи нічника, вийшов до другої кімнати, підсвідоме прагнучи знайти бодай якесь заспокоєння. Але заспокоєння не було: речі, поховавшись у собі, стояли гострі й вичужілі, тьмяно світячись важкими формами. І тут його облягла небачена самота. Мати, батько, сестра, лікарі — всі вони були, але осібно від нього, так, ніби простягнути до них руки стало неможливо — їх відділяла од нього скляна перетинка, як часом буває у сновидінні. Петро збагнув, що це той настрій, який налітає, мов швидко збирана буря, що піддатися цим думкам означає втратити змогу скоро вибратися з них, як його заносить тьмяно-густа хвиля розпачу, і опиратися їй він, знесилений цілодобовим безсонням, просто не здатний.
Включив ночник, Пётр увидел, что лицо Матвейки, раскрасневшееся, даже немного припухшее, искрилось от пота и было искажено гримасой едва сдерживаемой боли. "Грипп", – подумал Пётр, ещё тайком надеясь, что мальчику, может быть, душно, что, разопревший, он лежит раскрывшись, переспит – и проснётся такой же весёленький, как и был. Растревоженный, Пётр, не гася ночника, вышел в другую комнату, подсознательно стремясь найти хоть какое-то успокоение. Но успокоения не было: вещи, спрятавшись в себя, стояли острые и отчуждённые, тускло отсвечивая тяжёлыми формами. И тут его охватило невиданное одиночество. Мать, отец, сестра, врачи — все они были, но особняком от него, как будто протянуть к ним руки стало невозможно — их от него отделяла стеклянная перегородка, как иногда бывает в сновидении. Пётр понял, что это то настроение, которое налетает, как быстро собравшаяся буря, что поддаться этим мыслям означает потерять возможность скоро выбраться из них, ощутил, как его заносит мрачновато-густая волна отчаяния, и противиться ей он, обессиленный суточной бессонницей, просто не способен.
І тут жалібно заплакав син. Метнувшись до кімнати, Петро став розглядати Матвійка, що гірко плакав, ще не розплющуючи очей, потім, зробивши спробу звільнитися од хрипоти, зайшовся таким тріскучим і безнадійним кашлем, ніби йому геть обклало застудою всі груди. З підпухлих Матвійкових повік сон остаточно збіг, хлопчик дужче примружив очі і знову почав плакати — плавно і мелодійно; Петро відчув, що від цього плачу йому стало затишніше на душі, здивувався, хоч не було часу обмірковувати — чому саме легше.
И тут жалобно заплакал сын. Метнувшись в комнату, Пётр стал рассматривать Матвейку, который горько плакал, не открывая глаз, потом, сделав попытку освободиться от хрипоты, зашёлся таким трескучим и безнадёжным кашлем, будто ему обложило простудой сплошняком всю грудь. Сон окончательно сбежал с подпухших Матвейкиных век; мальчик сильнее зажмурил глаза и снова стал плакать — плавно и мелодично. Пётр почувствовал, что от этого плача ему стало спокойнее на душе, удивился, хотя не было времени обдумывать — почему именно легче.
Матвійко плакав і кликав маму, і Петра захопила хвиля страху, ніби почалися оповзи в горах — сніг рушив, і невідомо, яких він розмірів і коли це скінчиться; батькові груди стали поколювати голки страху, що під ногами — бездоння. Відчувши слабкість у ногах, Петро запраг якогось опертя для себе, взяв на руки гаряче синове тільце, в якому майже не було чути м'язів.
Матвейка плакал и звал маму, и Петра затопила волна страха, будто начались оползни в горах — снег тронулся, и неизвестно, каких он размеров и когда это кончится; грудь отца начали покалывать иглы страха, что под ногами — бездна. Почувствовав слабость в ногах, Пётр возжаждав какой-то опоры для себя, взял на руки горячее тельце сына, в котором почти не чувствовалось мышц.
Впродовж трьох годин майже безперервного Матвійкового плачу Петро все більше упевнювався, що гірський сніговий оповз увесь час сунеться під ним, блискавично побільшуючи рухому площу; оповз іще не виявив наявних у ньому можливостей катастрофи і тим залишав за собою необмежене право бути ще загрозливішим і нескінченнішим. Тільки вже вкрай знесилівши, Матвійко нарешті заснув, і майже одразу стало чути рівномірні грудні хрипи.
В течение трёх часов почти непрерывного Матвейкиного плача, Пётр всё больше убеждался, что горный снежный оползень всё время движется под ним, молниеносно увеличивая движущуюся площадь; оползень ещё не выявил имеющегося в нём потенциала катастрофы и тем оставлял за собой неограниченное право быть ещё более угрожающим и нескончаемым. Только уже совершенно обессилев, Матвейка наконец заснул, и почти сразу стали слышны равномерные грудные хрипы.
Що це? Може, запалення легенів? Може, подорож була тільки відчайдушною спробою втекти від своєї долі, що не раз і не два настирно виявлялася впродовж останніх кількох місяців?
Что это? Может, воспаление лёгких? Может, поездка было только отчаянной попыткой уйти от своей судьбы, которая не раз и не два настойчиво проявлялась в последние несколько месяцев?
Ось ці комплекси лих, яких не знає дитинство і які приходять тільки в змужнілому віці. Йде біда, бідою поганяє, злодійкувато вскочило в Петрову голову, і йому стало бридко — від того, що до всього дала про себе знати ця слинява лицемірка, повія, гейша, розпусниця поезія. Але не було часу зігнати на ній всю злість.
Вот они, эти комплексы бедствий, которых не знает детство и которые приходят только в зрелом возрасте. Идёт беда, бедою погоняет, воровски заскочило в голову Петра, и ему стало противно — от того, что в добавок ко всему дала о себе знать эта слюнявая лицемерка, *** гейша, распутница поэзия. Но не было времени срывать на ней всю злобу.
Петро прочував своє нещастя давно. Невідь-чого в нього часто псувався настрій, снилися тяжкі сни, а коли, вирвавшись з-під влади сновидінь, намагався знайти якесь забуття в роботі, одна невдача підстерігала другу.
Пётр предчувствовал своё несчастье давно. Непонятно с чего, у него часто портилось настроение, снились тяжёлые сны, а когда, вырвавшись из-под власти сновидений, он пытался найти какое-то забвение в работе, неудачи следовали одна за другой.
Сидячи над сином, він вдивлявся в його маленьке розпашіле тільце з рухливими реберцями, які ніби стискав обруч недуги. Хлопчик спав, але видавалось, що він бореться з хворобою, чіпко вхопившись за розгойданий мотузок існування, а вітер дме, а розбурхані хвилі тьмяної водної гойданини прагнуть зішморгнути його, а він спить, тримаючись рукою за мотузок, мов за останню надію. Він навіть долоньки стис так, що аж побіліли пальці.
Сидя над сыном, он всматривался в его маленькое разгорячённое тельце с подвижными ребрышками, которые словно сжимал обруч недуга. Мальчик спал, но казалось, что он борется с болезнью, цепко ухватившись за раскачивающуюся верёвку существования, а ветер дует, а разошедшиеся волны хмурой водяной качки стремятся затянуть его, а он спит, держась рукой за верёвку, как за последнюю надежду. Он даже ладошки сжал так, что побелели пальцы.
Перед ранком Матвійко став дихати важче. Стомлений борнею, він насилу відсапував повітря, і Петрові здалося, що двобій непомітно програно. Ще не здаючи собі справи, що благенька енергія починає зраджувати його, хлопчик, видно, інстинктивно робив відчайдушні спроби вирватися з обіймів побільшеної недуги. І тепер уже — не дай тільки, Господи: досить йому подумати — бодай на мить, що починає слабнути, як останні сили почнуть катастрофічне швидко покидати тіло, і тоді все залежатиме од нього самого. Зі свого досвіду Петро знав, що в такі хвилини збожеволіле терпіння починає ставати сторч, потому воно змінюється холодною тупою байдужістю, і коли стане відчутно, що пройдено останню грань порятунку, коли потік життя відчувається збоку і поза тобою — подесятерений позавітальний вибух протесту, страху, затятої невіри живого й можливість кінця поступово розжарюється знову, поки полум'я існування не загогоче по вже геть перетлілих вугіллях; і коли настане найвирішальніший час, тут уже можна довідатись остаточно — ти сам дбаєш про себе, чи, може, тобі на помогу приходять вишні сили, розщеплений вітальний крик, який заглушує всі сили світу, все, що стає на заваді твоєму маленькому і безгрішному життю. І тут, синочку, держись. Тут — держись, з якоюсь дивною радістю-злістю проказував Петро, спочатку нібито про себе, потім знову й знову, поки нарешті не відчув, що заболіло горло.
Под утро Матвейка стал дышать тяжелее. Утомлённый борьбой, он с трудом втягивал воздух, и Петру показалось, что поединок незаметно проигран. Ещё не отдавая себе отчёта, что слабенькая энергия начинает изменять ему, мальчик, видимо, инстинктивно предпринимал отчаянные попытки вырваться из объятий усилившегося заболевания. И теперь уже – не дай только, Господи: достаточно ему подумать – хоть на мгновение, что он начинает слабеть, как последние силы начнут катастрофическое быстро покидать тело, и тогда всё будет зависеть от него самого. Из своего опыта Пётр знал, что в такие минуты обезумевшее терпение начинает вставать дыбом, поэтому оно сменяется холодным тупым безразличием, и когда наступит ощущение, что пройдена последняя грань спасения, когда поток жизни ощущается со стороны и позади тебя — удесятерённый до-жизненный взрыв протеста, страха, яростного неверия живого в возможность конца постепенно накаляется снова, пока пламя существования не загогочет по уже полностью перетлевшим угольям; и когда наступит самый решительный момент, здесь уже можно окончательно дознаться — ты сам заботишься о себе, или, быть может, тебе на помощь приходят высшие силы, расщеплённый животворный крик, заглушающий все силы мира, всё, что становится помехой твоей маленькой и безгрешной жизни. И тут, сынок, держись. Здесь – держись, с какой-то странной радостью-злобой проговаривал Пётр, сначала вроде бы про себя, потом снова и снова, пока наконец не почувствовал, что заболело горло.
Спросоння син повів рукою по батькових грудях, яких він одначе не впізнав, потім, як сліпий, потягнувся далі й далі, сягнув знайомої батькової шиї, і це розпізнавання — бодай і крізь сон — полегшило йому біль, зняло тягар з розхитаних грудей, а зразу потому цей біль — уже куди побільшений — повернув назад, і стало немога терпіти далі.
Спросонья сын повёл рукой по груди отца, которую он, однако, не узнал, потом, как слепой, потянулся дальше и дальше, достиг знакомой отцовской шеи, и это распознавание — пускай и сквозь сон — облегчило ему боль, сняло тяжесть с расшатанной груди, но сразу же эта боль — уже куда более сильная — вернулась назад, и стало невмоготу терпеть дальше.
— Та-ату, та-а-точку-у,— чистим голосом затягнув він, і одразу ж бризнули давно стримувані сльози, і рухи його стали круглими і плавними, як у воді, по якій син плив і плив, і тому рухові не було видно ні кінця ні краю.
— Па-апа, па-а-почка-а,— чистым голосом затянул он, и сразу же брызнули долго сдерживаемые слёзы, и движения его стали округлыми и плавными, как в воде, по которой сын плыл и плыл, и тому движению не было видно ни конца ни края.
Взявши Матвійка на руки, Петро снував кімнатою, колишучи гаряче синове тільце. Поки не свіне і не прийде лікар, для маленького найбільші ліки — знати, що коло нього батько, який не може не порятувати хлопчика, бо великі можуть усе. Петрові згадалось, як у лаві було привалило Кіндрата Йосиповича, який не встиг утекти [...>. Кучугури породи затиснули черепа — не так дуже, щоб розтрощити голову, але й не так, щоб можна було витягнути нещасного за ноги. Було небезпечно й розбирати тороси — найменше зрушення кавалків породи могло бути для потерпілого фатальним. Коло Йосиповича стояв гурт безпорадних шахтарів, прибули гірничорятувальники, але й вони нічого не могли вдіяти. За кілька годин Йосипович став сивий, як голуб. Спочатку він іще благав товаришів — чимось підважте брилу, але робити цього було не можна. Потім став просити за діточок, щоб не покинули їх у біді коли що, а люди стояли присоромлені й безпорадні.
Взяв Матвейку на руки, Пётр сновал по комнате, баюкая горячее тельце сына. Пока не рассветёт и не придёт врач, для малыша наилучшее лекарство — знать, что возле него отец, который не может не спасти мальчика, потому что взрослые могут всё. Петру вспомнилось, как в лаве привалило Кондрата Иосифовича, который не успел убежать [...>. Нагромождения породы зажали череп — не так сильно, чтобы раздавить голову, но и не так, чтобы можно было вытянуть несчастного за ноги. Было опасно и разбирать торосы — малейший сдвиг кусков породы мог стать для потерпевшего фатальным. Вокруг Осипыча стояла группа беспомощных шахтеров, прибыли горноспасатели, но и они ничего не могли сделать. Через несколько часов Осипович стал сед, как голубь. Сначала он ещё умолял товарищей — чем-нибудь подоприте глыбу, но делать этого было нельзя. Потом стал просить о детишках, чтобы не оставили их в беде, а люди стояли, пристыженные и беспомощные.
Видіння перебігло думкою й зникло, і Петро відчув страшну втому і кволість у ногах. Він присів на диван, гойдаючи Матвійка на коліні. Тим часом Матвійко знову став засинати. Петро спробував був покласти його в ліжечко, але син одразу скинувся, застогнав, і Петро так і лишився сидіти, тримаючи його на руках.
Видение пробежало в мозгу и исчезло, и Пётр почувствовал страшную усталость и слабость в ногах. Он присел на диван, покачивая Матвейку на колене. Тем временем Матвейка снова стал засыпать. Пётр попытался положить его в кроватку, но сын сразу же вскинулся, застонал, и Пётр так и остался сидеть, держа его на руках.
Вранці дідусь пішов викликати лікаря, а змордований Матвійко все так само сидів на батькових колінах, заспокоєний і примирений з хворобою. "Тату, прочитай мені книжечку про Кирика", — раптом пригадав син знайому казочку, яка нараз спала йому на думку.
Утром дедушка пошёл вызвать врача, а измученный Матвейка всё так же сидел на отцовских коленях, успокоенный и примирившийся с болезнью. "Папа, почитай мне книжечку про Кирика", – внезапно вспомнил сын знакомую сказочку, которая вдруг пришла ему в голову. (прим. пер. – приводится в приложении)
— Сталася Кирику велика причина, померла в нього дитина,— почав Петро, і тут йому здушило горло, і розповідати далі він уже просто не міг.
— Постигло Кирика большое несчастье, умер у него ребёнок, — начал Пётр, и тут ему сдавило горло, и рассказывать дальше он уже просто не мог.
— Розказуй, ну, розказуй,— капризним голосом правив Матвійко, і Петрові довелося таки допровадити казку до кінця.
— Рассказывай, ну, рассказывай! — капризным голосом велел Матвейка, и Петру пришлось таки довести сказку до конца.
Невідомо, чи то хлопчик тільки перевіряв на голос не раз чуту казку, чи він не сприймав її тону, чи, нарешті, важила абсолютна дитяча певність свого безсмертя — в кожному разі казка і на цей раз не справила на нього гнітючого враження.
Неизвестно, то ли мальчик лишь проверял на слух не раз слышанную сказку, или он не воспринимал её тона, или всё перевешивала абсолютная детская уверенность в своём бессмертии — во всяком случае сказка и на этот раз не произвела на него гнетущего впечатления.
Прийшов педіатр — маленька ласкава жіночка, як і годиться педіатрові. Вона вміла розмовляти з дітьми, тому обслуховування пройшло майже спокійно.
Пришла педиатр — маленькая ласковая женщина, как и полагается педиатру. Она умела разговаривать с детьми, поэтому прослушивание прошло почти спокойно.
— У хлопчика почалося запалення легенів,— заявила вона,— старанно витираючи зужитого шприца.— Робитимемо уколи — вранці і ввечері. Хай краще лежить. Кілька днів треба вилежати, а потім — будемо знову бігати,— звернулась вона до зосередженого Матвійка, і той відповів їй на усмішку.
— У мальчика началось воспаление лёгких,— заявила она,— старательно вытирая использованный шприц.— Будем делать уколы — утром и вечером. Пусть лучше лежит. Несколько дней нужно вылежаться, а потом будем снова бегать, — обратилась она к сосредоточенному Матвейке, и тот ответил ей на улыбку.
ID:
1029718
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 31.12.2024 22:27:46
© дата внесення змiн: 31.12.2024 22:27:46
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
