Рожеве марево облуди
з очей упало! І… кінець.
Тебе спокути совість будить –
кмітливий маг чужих сердець.
Ти поселяв у душі свято,
свою на часточки дробив.
Хотів любові забагато,
а все тому, що не любив.
В пустих словах нема кохання,
любов частіш – рука в руці.
Погодься, ти програв змагання,
бо не завжди слова – творці.
Не нарікай на тяжку днину,
що обступили холоди.
Ти збувся шансу на родину,
і Музи зникли: хто куди.
Правдиво доля метикує,
вертає кожному за труд.
Втомився й ти, не пророкуєш,
з минулих клятв стираєш бруд.
Стоїш у долі на обніжку
самозакоханий… старий.
Любов сприймаєш, як насмішку,
єхидно дивишся згори.
А кров пульсує по судинах,
невтішні спогади несе.
Згадай... була одна людина,
котра любила попри все.
Чудовий вірш! 
