Уже наступного дня Матвійко повеселішав, став жвавіший. Нічний сон його був глибокий і майже спокійний. Так минув і день, і другий, і третій.
Уже на следующий день Матвейка повеселел, стал живее. Ночной сон его был глубок и почти спокоен. Так прошёл и день, и другой, и третий.
Петрові треба було вже повертатися назад — закінчувалась його короткочасна відпустка, і тут, ідучи за квитком на залізницю, він ураз збагнув, що його теперішнє лихо не відійшло, як іще допіру здавалося, воно тільки стало осторонь і невідомо, коли наскочить, як тать. "Як його тут лишати самого?" Цю думку перебивала інша: "А що ж ти робитимеш із ним удома? Сам? Без жінки? Ні на кого лишити, ніяк виходити". Ось вони, ті лиха, що заходять чередою. Одне з хати, друге в хату. Так наринають двері — зуб на зуб не попаде.
Петру надо было уже возвращаться назад — заканчивался его кратковременный отпуск, и тут, идя за билетом на вокзал, он сразу понял, что его нынешняя беда не отошла, как до сих пор казалось, она только встала в сторонке и неизвестно, когда наскочит, как разбойник. "Как его здесь оставлять одного?" Эту мысль перебивала другая: "А что ты будешь делать с ним дома? Один? Без жены? Не на кого оставить, никак выходит". Вот они, те беды, что идут чередой. Одна из дома, другая в дом. Так расхлебянят дверь — зуб на зуб не попадает.
Прощаючись із батьками, Петро сказав Матвійкові, аби той слухав бабусю і дідуся, поки тато з'їздить до міста і привезе йому велику машину, на яку можна буде скласти всі його іграшки гамузом, поїхати в парк, до клумбочки, нічого не розгубивши по дорозі (це все була київська географія, що куди легше надавалася до радісних синових уявлень).
Прощаясь с родителями, Пётр сказал Матвейке, чтобы тот слушался бабушку и дедушку, пока папа съездит в город и привезёт ему большую машину, на которую можно будет сложить все его игрушки сразу, и поехать в парк, на клумбочку, ничего не растеряв по дороге (это всё была киевская география, куда легче дававшаяся радостным представлениям сына).
Так нишком, не прощаючись із сином, Петро пішов на поїзд, думаючи про те, що занедужалі тато і племінничка, погрипувавши, передадуть його матері і сестрі, і в цьому повітрі доведеться бути Матвійкові й тиждень, і місяць, а, може, й рік. Але ж ти зовсім не думаєш про те, що може статися зі старими батьками. Чи не перекинеться грип на інших? Що робитиме бабуся, коли вся хата перетвориться на лазарет? Це твій егоїзм, вирослий на побільшеній площі твоєї окремішності, — у тебе дружина, син, і тому ти сам перестав бути сином, сприймаєш батьківську любов мало не за джентльменський обов'язок. Але джентльменськими можуть бути тільки вияви, а не обов'язки. Ця черствість небезпечна, її треба зрізати, як будяки, інакше за цим чортополохом ти не впізнаєш самого себе. Твоє почуття вічної самотності переросте тебе самого, потім відокремиться, і ти станеш чужий — навіть для самого себе. А коли тебе заливає вода, і ти сам, — обов'язково май камінчик, бодай малесенький камінець самовпевненості, стоячи на якому не втратиш надії, що земля є земля і вона під ногами, а небо є небо, і воно в тебе над головою. Інакше — просто збожеволієш. Утечеш сам од себе. Навіть не втечеш, а витечеш крізь діряві ребра — в цьому стані тебе не може порятувати ніхто, коли сам не станеш собі порадником.
Так втихаря, не прощаясь с сыном, Пётр пошёл на поезд, думая о том, что заболевшие папа и племянница, прогрипповав, передадут болезнь матери и сестре, и в этом воздухе придётся быть Матвейке и неделю, и месяц, а может, и год. Но ты совсем не думаешь о том, что может случиться с пожилыми родителями. Не перекинется ли грипп на других? Что будет делать бабушка, когда весь дом превратится в лазарет? Это твой эгоизм, выросший на увеличившейся площади твоей самостоятельности, — у тебя жена, сын, и потому ты сам перестал быть сыном, и воспринимаешь родительскую любовь чуть ли не как джентльменский долг. Но джентльменскими могут быть только поступки, а не обязанности. Эта чёрствость опасна, её надо срезать, как колючки, иначе за этим чертополохом ты не узнаешь самого себя. Твоё чувство вечного одиночества перерастёт тебя самого, потом выделится, и ты станешь чужим — даже самому себе. А когда тебя заливает вода, и ты один, — обязательно имей камушек, хоть крошечный камушек самоуверенности, стоя на котором не утратишь надежды, что земля есть земля и она под ногами, а небо есть небо, и оно у тебя над головой. Иначе — просто сойдёшь с ума. Убежишь сам от себя. Даже не убежишь, а удерёшь сквозь дырявые рёбра — в этом состоянии тебя не может спасти никто, если сам не станешь себе советчиком.
Поїзд глухо стукотів на стиках, у вагоні з'являлися якісь люди і зникали, але Петро був відгороджений од них товщею німої води, що не-дозволяла навіть відкрити рота, не те що обмовитись словом із сусідом. Тільки надвечір, коли стало примеркати і морозний вітерець за вікном видув з осиротілих піль густий туман, Петро зрозумів, що чимало з передуманого ним сьогодні випліталося з цієї непроглядної густої мли, цього окляклого повітря, що пронизувало тебе до кісток. І тоді, відвівши очі від проясненого віконечка, він побачив, що в протилежному куточкові купе сидить незграбний чоловік, чорний, як пугач, і нудиться тією найважчою самотою, яка буває тільки на людях.
Поезд глухо стучал на стыках, в вагоне появлялись какие-то люди и исчезали, но Пётр был отгорожен от них толщей немой воды, что не позволяла даже открыть рот, не то что перемолвиться словом с соседом. Только под вечер, когда стало смеркаться и морозный ветерок за окном выдул из осиротевших полей густой туман, Пётр понял, что немало из передуманного им сегодня выплеталось из этой непроглядной густой мглы, этого мёрзлого воздуха, пронизывающего тебя до костей. И тогда, отведя глаза от высвеченного окошечка, он увидел, что в противоположном уголке купе сидит неуклюжий мужчина, чёрный, как филин, и томится тем тяжелейшим одиночеством, которое бывает только на людях.
Коло нього стояла маленька валізка, перев'язана зашмарованим паском. Замки її були зіржавлені, і взагалі валіза була з тих, що бували в бувальцях. Петрові впали в очі його великі руки з синцями. Такі сліди безпомилково вказують на те, що вчора цей чоловік, видно, підперізував цим засмальцьованим паском шахтарську робу, і коли б його старанно обдивитися, можна було б помітити залишки синюватого глею, що засів під шкірою. Так само й валіза — скільки пляшок пива було перенесено з гастроному до хати чи на галявину лісу, де підпилі шахтарі могли гуртом посидіти, погомоніти, відчути високу насолоду бути "на нулю", під кронами припорошених дерев (місто Щастівськ, як казав колись один хлопак у місцевому ресторані, посідає перше місце в Європі по озелененню).
Рядом с ним стоял маленький чемоданчик, перевязанный замасленным ремешком. Замки чемодана были ржавые, и вообще, чемодан был из тех, что повидали виды. Петру бросились в глаза его большие руки с синяками. Такие следы безошибочно указывают на то, что вчера этот мужчина, видимо, подпоясывал этим засаленным ремешком шахтёрскую робу и, когда б его тщательно осмотреть, можно было бы заметить остатки синеватого ила, засевшего под кожей. Также и чемодан — сколько бутылок пива было перенесено из гастронома в дом или на лесную поляну, где подвыпившие шахтёры могли посидеть оравой, поговорить, почувствовать высокое наслаждение быть «на нуле», под запылёнными кронами деревьев (город Счасливск, как говорил когда-то один парень в местном ресторане, занимает первое место в Европе по озеленению).
Чоловік так і сидів — у новому незграбному пальті, про яке тільки й можна було сказати, що воно дороге. Благенький кашкетик на голові й зашмаровані штани, що стовбурчились на колінах, видавали типову холостяцьку натуру шахтаря, який одну получку може проциндрити за кілька днів, а на другу скуповує барахло — все, що тільки втрапить, і якомога дорожче, адже коштовність речі — то найголовніша а, може, й єдина оцінка її придатності — своєрідна естетика нужди, що засіла в генах. Ось воно, обличчя твого старшого брата по класу, подумав Петро, вдивляючись у хиже обличчя незнайомого, з малими, як у поросяти, вічками. Що там діється — під важкою черепною коробкою? Невже це він, герой нашого часу, трудівник, працелюб і той-перетой, як навчилися примовляти солодкогубі газетярі?
Мужчина так и сидел — в новом неуклюжем пальто, про которое только и можно было сказать, что оно дорогое. Старенькая фуражка на голове и замызганные брюки, топорщившиеся на коленях, выдавали типичную холостяцкую натуру шахтёра, который одну получку может растранжирить за несколько дней, а на другую скупает барахло — всё, что только попадётся, и как можно дороже, ведь дороговизна вещи — это самая главная, а может, и единственная оценка её пригодности — своеобразная эстетика засевшей в генах нужды. Вот оно, лицо твоего старшего брата по классу, подумал Пётр, всматриваясь в хищное лицо незнакомца, с маленькими, как у поросёнка, глазками. Что там происходит – под тяжёлой черепной коробкой? Неужели это он, герой нашего времени, труженик, трудолюб и такой-растакой, как научились приговаривать сладкоречивые газетчики?
Це було одне з тих облич, географії якого Петро не міг визначити і тому для збереження раніше виробленої системи відносив його до розряду маловідомих і нецікавих антропологічних типів.
Это было одно из тех лиц, географии которого Пётр не мог определить и потому, для сохранения ранее разработанной системы, относил его к разряду малоизвестных и неинтересных антропологических типов.
Несподівано чоловік глянув на Петра. Видно, його щось здивувало, але що саме — здогадатися було важко по цьому закритому, як забрало, твару. "Як це він не п'яний? — зло подумав Петро, і за тим йому стало встидно: — їде кудись чоловік — хай собі їде, яке тобі до того діло і чого, власне, ти сікаєшся до нього".
Неожиданно мужчина посмотрел на Петра. Видно, его что-то удивило, но что именно — догадаться было трудно по этому закрытому, как забрало, лицу. "И как это он не пьяный? – со злостью подумал Пётр, и от этого ему стало стыдно: едет куда-то человек – пусть себе едет, какое тебе до того дело и чего, собственно, ты придираешься к нему".
Потім той запитав, де ми зараз і коли будемо в Києві.
Потом тот спросил, где мы сейчас и когда будем в Киеве.
"Варяг", — вирішив Петро. Звичайний собі варяг, зайда, якому байдуже хто він і що він.
"Варяг", – решил Пётр. Типичный себе варяг, пришелец, которому безразлично, кто он и что он.
— А вам далеко? — таки дала знати про себе Петрова цікавість.
– А вам далеко? — таки дало знать о себе любопытство Петра.
— До Ужгорода.
– В Ужгород.
Петро аж рота розкрив од здивування.
Пётр аж рот раскрыл от удивления.
— Ви там працюєте?
– Вы там работаете?
— Нє, мать померла.
– Нет, мать умерла.
Настала довга винувата тиша. Осоружні інтелігентські пащекування: людині горе, а ти торсаєш її за душу, як зінське щеня. Ось вона, твоя інтелігентська порожнеча, твоя безштанькувата панськість, неіснуюча кастова зверхність.
Наступила долгая виноватая тишина. Безобразный интеллигентский трёп: у человека горе, а ты теребишь его зá душу, как землеройка. Вот она, твоя интеллигентская пустота, твоё голоштанное барство, несуществующее кастовое превосходство.
— Хоронить єду. Пока телеграма пришла, а вже сколько — четвертий день, то, мабуть, і поховалі. Без меня.
— Хоронит еду. Пока телеграмма пришла, а уж сколько – четвёртый день, так, наверное, уже и похоронили. Без меня.
— Та й погода зараз така, що...
— Ето да, а там іщо й дожді — ллють і ллють как без перестановки.
— Да и погода сейчас такая, что...
— Это да, а там ещё и дожди — льют и льют без остановки.
— А мама сама була? — обережно намацував Петро цупку наїжачену кригу.
— С сістрою жіла. Тіпер ні знаю, де будіт жіть.
– А мама одна была? — осторожно нащупывал Петр твёрдую вздыбившуюся льдину.
– С сестрой жила. Теперь не знаю, где будет жить.
— А тепер їй не сушитися більше — де жити,— так само дико відпарирував Петро, але обличчя незнайомого було так само непроникне й німе.
– А теперь её не не заботит больше – где жить, – так же дико отпарировал Пётр, но лицо незнакомого было столь же непроницаемым и немым.
— Тіпер да. Ето да,— підупало додав чоловік і зразу по тому зайшовся тяжким нервовим кашлем.
– Теперь да. Это так, — приподнялся мужчина и сразу зашёлся тяжёлым нервным кашлем.
— Так может того — тікі-мікі? — промовив чоловік по павзі, і обличчя його видалось Петрові прояснілим і навіть цікавим. Справді, класичне обличчя з окремими особливостями. Типаж. А "тікі-мікі" — високий чи то найвищий стиль, уживаний при зустрічах з людьми, з якими поки що не відомо, як повестися.
– Так может того – тыры-пыры? — произнёс мужчина после паузы, и лицо его показалось Петру прояснившимся и даже интересным. В самом деле, классическое лицо с отдельными особенностями. Типаж. А "тыры-пыры" — высокий или самый высочайший стиль, употребляемый при встречах с людьми, с которыми пока не известно, как себя вести.
І тут же Петро відчув жаль, що не може з ним випити — бажано за царство небесне, щоб тісне купе стало інтимнішим і затишнішим. Царство небесне — воно виручає і живих, і мертвих. Царство небесне — то найкраща формула віри: всі люди — брати. А формули, слава богу, не мають патетики.
И тут же Пётр почувствовал сожаление, что не может с ним выпить — желательно за царство небесное, чтобы тесное купе стало интимным и уютным. Царство небесное – оно выручает и живых, и мёртвых. Царство небесное — лучшая формула веры: все люди — братья. А формулы, слава богу, не имеют патетики.
Чоловік відхилив двері купе, злодійкувато обдивився, чи нема небезпеки, і потому витяг із валізки маленьку пляшку, зірвав станіоль і, перехиливши її над головою, повільно став пити, розтягаючи гірку насолоду. "Так немовлята пипкою тішаться",— подумав Петро, і йому стало зручно від цієї думки і захотілося піти, взяти пляшку сухого, тобто кислого вина, якогось сиру чи, боронь боже, цукерок і роздушити з цим вовкогоном. Це, здається, була така професія за часів Івана Степановича, останнього українського аристократа? Може, першого? Чи останнього? Перший і останній — одне і те ж. Як одне і те ж — вчора і сьогодні, і те, що було, і те, що буде, і те, що там, і те, що тут. І все байдуже — вгорі чи внизу, і не варто розрізняти, де верх, де низ, не варто знаходити того, що не знаходиться. Маєш дешеву орієнтацію для самовпевненості — тим і втішайся.
Мужчина отодвинул дверь купе, воровски осмотрелся, нет ли опасности, затем вытащил из чемодана маленькую бутылку, сорвал станиоль и, запрокинув её над головой, начал медленно пить, растягивая горькое наслаждение. "Так младенцы титькой тешатся", – подумал Пётр, и ему стало удобно от этой мысли и захотелось пойти, взять бутылку сухого, то есть кислого вина, какого-нибудь сыра или, упаси бог, конфет и раздавить с этим волкодавом. Это, кажется, была такая профессия во времена Ивана Степановича, последнего украинского аристократа? (прим. пер. – гетман Мазепа) Может, первого? Или последнего? Первый и последний – одно и то же. Как одно и то же – вчера и сегодня, и то, что было, и то, что будет, и то, что там, и то, что здесь. И всё равно — вверху или внизу, и не следует различать, где верх, где низ, не стоит находить того, что не находится. Имеешь дешевую ориентацию для самоуверенности — тем и утешайся.
— Ну, то будьмо,— чокнувся Петро з Кондратом, як назвався цей темний, як ніч, ракло.
— Ну, будем, — чокнулся Пётр с Кондратом, как назвался этот тёмный, как ночь, гангстер.
— А ти хто такой будіш? — безцеремонне запитав ракло, і Петро відчув, що з цим питанням зникли останні церемонії і тепер не варто було б дивуватися, коли б той за якусь мить так само безцеремонно відправив тебе за перстудитвої гони.
– А ты кто такой будешь? — бесцеремонно спросил гангстер, и Пётр почувствовал, что с этим вопросом исчезли последние церемонии и теперь не стоит удивляться, если тот через минуту так же бесцеремонно отправил бы тебя за персидские горы.
— А чорт знає, хто такий буду,— пожартував Петро і одразу пошкодував за сказаним. Бо Кондрат важко похитав головою, уплітаючи за обидві щоки суху, як тараня, ковбасу.
— А чёрт знает, кто такой буду, — пошутил Пётр и сразу пожалел о сказанном. Кондрат тяжело покачал головой, уплетая за обе щеки сухую, как тарань, колбасу.
— Грамотний, видать, да? Язиком, видно, тріпаїшся? — сердито уточнював Кондрат, але стало зрозуміло, що він вибачає Петрові цей поширений гріх і згоден тихо-мирно доїхати з пустомолотом до самого Києва і, може, надвечір роздушити ще одну пляшку — хай там знову ж і кислого.
— Грамотный, видать, да? Языком, видать, треплешься? — сердито уточнял Кондрат, но стало ясно, что он прощает Петру этот распространённый грех и согласен тихо-мирно доехать с пустомелей до самого Киева и, может, к вечеру раздавить ещё одну бутылку — пускай того же кислого.
Потім Кондрат закурив, ховаючи "Біломор" у довгий рукав засмальцьованого костюма. Він спробував був прочинити вікно, але нічого не вийшло, тоді зухвало одчинив двері купе, недбало спрямовуючи дим у бік коридору.
Затем Кондрат закурил, пряча «Беломор» в длинный рукав засаленного костюма. Он попытался приоткрыть окно, но ничего не вышло, тогда дерзко открыл дверь купе, небрежно направляя дым в сторону коридора.
Провідниця, постукавши до купе, попередила, що курити заборонено, Кондрат якось дурнувато хмикнув і став шукати, де б поховати пригашеного недокурка.
Проводница, постучав в купе, предупредила, что курить запрещено. Кондрат как-то глупо хмыкнул и стал искать, где бы схоронить затушенный окурок.
— Во зараза, только закурив, і вже слишить, — поділився Кондрат своїм дотепом і вийшов із купе.
— Вот зараза, только закурил, и уже чует, — поделился Кондрат своим остроумием и вышел из купе.
Коли поїзд над'їхав до Києва, Кондрат, уже взявши в руки валізу, запитав наостанок: "Там много у вас так розговарує?" Це було єдине, що його зацікавило від самого початку. Петро знав: тільки-но поїзд наблизиться до перону, він перестане існувати для Кондрата. І справді. Обдивившись чемодана, Кондрат уважно помацав, чи на місці гроші, і, наклавши зашмарованого кашкетика, подався до тамбура.
Когда поезд доехал до Киева, Кондрат, уже взяв в руки чемодан, спросил напоследок: "Там много у вас так разговаривает?" Это было единственное, что его заинтересовало с самого начала. Пётр знал: как только поезд приблизится к перрону, он перестанет существовать для Кондрата. И в самом деле. Осмотрев чемодан, Кондрат внимательно прощупал, на месте ли деньги, и, надев замызганную фуражку, направился к тамбуру.
Так довго лежу, а час і вставати, подумав Петро, побоюючись позирнути на годинника. "Счастливые часов не наблюдают, а те вдвоем, казалось, только спят". І здається, що спиш. І здається, що вдвох — ти і ти. Один — той, що ти, а другий — той ти, що не ти, що краще б не був тобою. І, здається, щасливий. Бо що таке щастя? Хіба це слово не перестало для тебе існувати? Є куди точніші слова, замінники щастя. Не замінники, а справжні слова, з завеликою для себе суттю. Вони затісні для неї. Тоді чому не рвуться? Слава Богу, що не рвуться. — Оця ніч, самота, ця самовдуманість, сосни за вікном, спогади, сподівання — що це? Досить. Не треба згадувати одразу все, що маєш. Хай буде на потім, для прекрасних сюрпризів. Субстанція розпорошена. Може, хочеш позбирати? Збирай тоді ранкову росу. Піввідра краси — аметистів, смарагдів і теде і тепе. З піввідра щастя. Штука?!
Так долго лежу, а пора и вставать, подумал Пётр, опасаясь взглянуть на часы. "Счастливые часов не наблюдают, но те, вдвоём, казалось, только спят". (прим. пер. – цитата из стихотворения Б. Пастернака «В лесу») И кажется, что спишь. И кажется, что вдвоем ты – и ты. Один – тот, который ты, а второй - тот ты, который не ты, который лучше бы не был тобой. И, кажется, счастлив. Что такое счастье? Разве это слово не перестало для тебя существовать? Есть куда более точные слова, заменители счастья. Не заменители, а настоящие слова, со слишком большой для себя сутью. Они тесны для неё. Тогда почему не рвутся? Слава Богу, что не рвутся. — Эта ночь, одиночество, это само-задумчивость, сосны за окном, воспоминания, надежды — что это? Хватит. Не нужно вспоминать сразу всё, что имеешь. Пусть останется на потом, для прекрасных сюрпризов. Субстанция рассыпана. Может, хочешь собрать? Собирай тогда утреннюю росу. Полведра красоты — аметистов, изумрудов и т.д., и т.п. С полведра счастья. Вещь?!
Але треба вставати. Скільки минуло, як ти прокинувся? Година, день, вічність? Слава Богу, що бувають хвилини, коли ти стаєш паном часу, верховодиш ним, верховодиш його тривалістю і можеш робити з ним усе, що забагнеться. Можеш прокручувати його назад і вперед.
Но нужно вставать. Сколько прошло, как ты проснулся? Час, день, вечность? Слава Богу, что бывают минуты, когда ты становишься господином времени, верховодишь им, верховодишь его продолжительностью и можешь делать с ним всё, что пожелается. Можешь прокручивать его назад и вперёд.
Але треба вставати — із царства сну, зі свого вивільненого існування, де тільки й чуєшся самим собою, в те найкраще із царств, де неможливо бути собою, але — тим певніше ти ним стаєш.
Но надо вставать – из царства сна, из своего освобождённого существования, где только и ощущаешься самим собой, в то наилучшее из царств, где невозможно быть собой, но – тем вернее ты им становишься.
Вставай, Петре, вставай. Годі вилежуватись. На тебе чекають остобісілі справи. Так будили Вольтера? Ти не Вольтер, і, слава Богу, сам себе будиш. Так що не лінуйся. І слава Богу, що справи остобісілі. Інакше стали б просто нестерпними. Що там на сніданок? Знову сухарі з маслом і чай? І масло — знову засняділе? Їй-бо, треба попасти до лікарні, аби відчути, який його справжній смак.
Вставай, Пётр, вставай. Хватит вылёживаться. Тебя ждут осточертевшие дела. Так будили Вольтера? Ты не Вольтер, и, слава Богу, сам себя будишь. Так что не ленись. И слава Богу, что дела осточертели. Иначе стали бы просто невыносимыми. Что там на завтрак? Снова сухари с маслом и чай? И масло – опять замёрзшее? Ей-богу, надо попасть в больницу, чтобы ощутить, каков его настоящий вкус.
* * *
Знову потягнулися сірі будні — о пів на восьму на роботу, де одні й ті ж виробничі клопоти, біганина, телефонні дзвінки, передзвонювання, летючки, інструктування, вислуховування чужих інструкцій, вивчення найновішого досвіду, і все те — тільки ілюзія справжньої праці. Справді, якби не щоденне нагадування про важливість докопуваної роботи, можна було б подумати, що вона нічого не варта. Технічна інформація — це передусім пропаганда передовиків, політичне виховання техніки, як про себе Петро називав кількарічну незвичну для себе службу — щодня треба було виявляти захоплення з приводу того, що Петро Оникійович К. прикрутив гайку, і тепер на його агрегаті однією гайкою стало більше, а Іван Карпович Р. відкрутив цю саму гайку, і на його агрегаті однією гайкою стало менше.
Снова потянулись серые будни — в половине восьмого на работу, где одни и те же производственные хлопоты, беготня, телефонные звонки, перезванивания, летучки, инструктирование, выслушивание чужих инструкций, изучение новейшего опыта, и всё это — только иллюзия настоящего труда. Действительно, если бы не ежедневное упоминание о важности накопанной работы, можно было бы подумать, что она ничего не стоит. Техническая информация — это, прежде всего, пропаганда передовиков, политическое воспитание техники, как про себя Пётр называл несколько-летнюю необычную для себя службу — что ни день, нужно было проявлять восхищение по поводу того, что Петр Аникиевич К. прикрутил гайку, и теперь на его агрегате одной гайкой стало больше. а Иван Карпович Р. открутил эту самую гайку, и на его агрегате одной гайкой стало меньше.
Вряди-годи начальство дозволяло Петрові брати роботу додому, і тоді він був щасливий — тим щастям, яке в градації людських щасть посідає одне з найостанніших місць, але без якого не буває і справжньої блаженної миті. Щоправда, спочатку Петро просиджував цілий день над тим, щоб витримати належний масштаб захоплень: то виходило дуже сухо, то занадто емоційно, і кожного разу готовані ним матеріали було критиковано. Петро відчував і сам, що його робота невдала, що емоційні акценти він розставляє не так, як того вимагає начальство, але як їх розставити — Петро не знав, кожного разу відзначаючи про себе, що твердого принципу тут немає і треба орієнтуватися не стільки в матеріалі, скільки в тих вимогах, які ставили до інформації міністерські працівники, що кохалися в художній літературі квартальних звітів і красному слові газетних передовиць. "Потрібна своєрідна пересадка душі" — вирішував роздосадуваний Петро, зарікшись будь-коли попасти в тон начальницьким вимогам. Те, що є насправді, виявляється не є насправді, а те, що не є насправді, якраз і є справжнє,— лукавив він, коли сонце стояло в зеніті і був час для нового варіанту. Коли ж заходило на ніч, а робота так і стояла непочата, тоді за такими нападами лукавства йшла сардонічна усмішка, що ось, мовляв, нездара виправдовується тим, що йому б гори вергати, а дали замітати будівельний майданчик, і він безпорадний, як дитина.
Изредка начальство позволяло Петру брать работу домой, и тогда он был счастлив — тем счастьем, которое в градации человеческих счастий занимает одно из самых последних мест, но без которого не бывает и настоящей минуты блаженства. Правда, поначалу, Пётр просиживал целый день над тем, чтобы выдержать надлежащий масштаб восхищения: то выходило очень сухо, то слишком эмоционально, и каждый раз подготовленные им материалы подвергались критике. Пётр чувствовал и сам, что его работа неудачна, что эмоциональные акценты он расставляет не так, как того требует начальство, но как их расставить – Пётр не знал, каждый раз отмечая для себя, что твёрдого принципа здесь нет и нужно ориентироваться не столько в материале, сколько в тех требованиях, которые предъявляли к информации министерские работники, влюблённые в художественную литературу квартальных отчётов и красные словеса газетных передовиц. "Нужна своеобразная пересадка души" – решал раздосадованный Петр, зарекшись хоть когда-нибудь попасть в тон начальственным требованиям. То, что есть на самом деле, оказывается не на самом деле, а то, что не на самом деле, как раз и есть настоящее, — лукавил он, когда солнце стояло в зените и было время для нового варианта. Когда же приближалась ночь, а работа так и стояла непочатая, тогда за такими приступами лукавства следовала сардоническая улыбка: мол, недаром оправдывается тем, что ему бы горы ворочать, а вот – поставили подметать строительную площадку, и он беспомощен, как ребёнок.
Втім, нескладна майстерність "технічного літератора" прийшла до Петра досить несподівано. Якось, узявши роботу додому, Петро цілий день просидів за читанням, сподіваючись, що попереду ніч, від якої завжди можна урвати стільки годин, скільки подужаєш. Стомлений цілоденним читанням, Петро сів до статті пізно увечері і на своє здивування зробив статтю так скоро, ніби просто переписав готову чернетку. Відкриття вразило його і подарувало вільний час: цілий день можеш займатися своєю роботою, а коли голова стомиться так, що вже нічого не здатен робити,— сідай за технічну статтю: вона вдасться тобі якнайкраще.
Впрочем, несложное мастерство «технического литератора» пришло к Петру весьма неожиданно. Однажды, взяв работу домой, Пётр целый день просидел за чтением, понадеявшись, что впереди ночь, от которой всегда можно урвать столько часов, сколько выдержишь. Утомлённый целодневным чтением, Пётр сел за статью поздно вечером и, к своему удивлению, сработал её так быстро, словно просто переписал готовый черновик. Открытие поразило его и подарило свободное время: целый день можешь заниматься своей работой, а когда голова устанет так, что уже ничего не способен соображать, садись за техническую статью: она удастся тебе лучше.
Тепер, маючи роботу вдома, Петро цілий день просиджував за читанням "Иностранной литературы", проглядав вірші невідомих поетів, потім, коли зголоднілі за живою плоттю, вичитані образи-сновиди починали заповнювати кімнату своїми жестами, дотепами, сльозами і радощами, утікав куди бачив: в кімнаті йому просто не ставало повітря.
Теперь, беря работу на дом, Пётр целый день просиживал за чтением «Иностранной литературы», (прим. пер. – популярный журнал, в котором печатались переводные произведения) просматривал стихи неизвестных поэтов, затем, когда изголодавшиеся по живой плоти, вычитанные образы-зомби начинали заполнять комнату своими жестами, остроумиями, слезами и радостями, бежал куда глаза глядят: в комнате ему просто не оставалось воздуха.
Вчора був саме такий день. До всього, Петро впорався зі статтею ще звечора, і від самого ранку засів за читання Альбера Камю. Ці французи вміють писати, не те, що пристаркуваті українські солов'ї, романтики мимоволі. Але по читанні Петро відчув, як його розлюднило це сторожке нещадне письмо, і він, убравши фуфайку, подався з помешкання, спустився порожньою вулицею, відчувши приємну відраду побути сам на сам з низьким небом і високими соснами, що куталися гривами в хмарах. Ти і ставок, ти і дорога, ти і ліс, ти і поле, ти і небо — шаманив Петро, і від цього шаманства йому стало легше дихати, потім за якимось поворотом він утратив себе, ледь-ледь відчуваючи і водночас женучи од себе відчуття, що хатній тягар висмоктаної порожнечі, викликаний читанням, — цей тягар ще висить на ньому. Так, щойно скинувши з себе важкий туристський рюкзак, іще відчуваєш, як наплічники тиснуть на рамена, фляга врізається в спину, а горла не полишає солодкавий присмак збуреної у грудях крові.
Вчера был как раз такой день. К тому же, Пётр справился со статьёй ещё вечером, и с самого утра засел за чтение Альбера Камю. Эти французы умеют писать, не то, что престарелые украинские соловьи, романтики поневоле. Но после чтения Пётр почувствовал, как его разобрало это тревожное беспощадное послание, и он, надев фуфайку, отправился из квартиры, спустился по пустой улице, почувствовав приятную отраду побыть один на один с низким небом и высокими соснами, чьи гривы кутались в облаках. Ты и пруд, ты и дорога, ты и лес, ты и поле, ты и небо — шаманил Петр, и от этого шаманства ему стало легче дышать, потом за каким-то поворотом он потерял себя, едва ощущая и одновременно гоня от себя ощущение, что домашнее бремя высосанной пустоты, вызванное чтением, — это бремя ещё висит на нём. Так, как только что сбросив с себя тяжёлый туристский рюкзак, ещё чувствуешь, как лямки давят на плечи, фляга врезается в спину, а горло не покидает сладковатый привкус взбудораженной в груди крови.
Так блукаючи, Петро несподівано впіймав себе на відчутті, що в нього вступився хтось інший. Цей душ душі починає діяти на твою психіку. Чуєш, як повільно розмиваються межі твоєї заскорузлої індивідуальності-окремішності? Іще трохи — і ти втратиш самого себе, і тоді стане легко думатися, легко почуватися, ти змалієш до ледь чутої цяточки безмежної матерії, коли, ставши нічим, ти почуєшся усім — і ставком, і дорогою, і лісом, і полем, і небом. І ставком, тьмяним, зчорнілим, вічно невдоволеним із себе самого? І ставком. І лісом, покинутим робінзоном Півночі? І лісом. Небом, твоїм забутим капітаном Гаттерасом, — теж? І небом.
Так, бродя, Пётр неожиданно поймал себя на ощущении, что в него вошёл кто-то другой. Этот душ души начинает действовать на твою психику. Чувствуешь, как медленно размываются границы твоей заскорузлой индивидуальности-отрешённости? Еще немного — и ты утратишь самого себя, и тогда станет легко думаться, легко чувствоваться, ты уменьшишься до еле ощутимой точки безграничной материи, когда, став ничем, ты почувствуешь себя всем — и прудом, и дорогой, и лесом, и полем, и небом. И прудом, хмурым, почерневшим, вечно недовольным самим собой? И прудом. И лесом, покинутым Робинзоном Севера? И лесом. Небом, твоим забытым капитаном Гаттерасом – тоже? И небом.
Зібганий, знесилений і тільки трохи просвітлілий, Петро повертався додому, радіючи, що до шостої ще залишалося з півгодини, і він зможе якусь часинку побути на справжній самоті — без людей, навіть без дружини. Яка вона не твоя, як ти не зробив її своєю часткою, як не зневолив її тяготою своєї волі, а все одно чути чужий дух, чужий, може, тільки тому, що він не підвладний твоїй інтуїції.
Скомканный, обессилевший и только чуточку просветлевший, Пётр возвращался домой, радуясь, что до шести ещё оставалось с полчаса, и он сможет какое-то время побыть в настоящем одиночестве — без людей, даже без жены. Какая бы она ни была твоя, насколько бы ты не сделал её частью себя, как бы не поработил её тяжестью своей воли, а всё равно чувствуется чужой дух, чужой, может быть, только потому, что он не подвластен твоей интуиции.
Але ж... дружина в лікарні, скинулося думкою, і одразу потому сила духовної знесеності зів'яла, спала, не підтримувана реальним спротивом, нарешті вона проблисла свідомістю розширюваної самотності-порожнечі. Петро відчув пекучий сором і поклав, що негайно ж треба їхати до лікарні. Вітаю вас, гастрономічні клопоти — що купити, скільки (завжди одне й те ж — що вона їсть, чого не їсть, що брав минулого разу). Треба витерпіти стояння по чергах — з криками, обуренням, навіть сльозами. А потому вже — довге, майже безнадійне чекання автобуса.
Но ведь... жена в больнице, стрельнуло в голову, и тут же сила духовной возвышенности увяла, упала, не поддерживаемая реальным сопротивлением, наконец она блеснула осознанием расширившейся одинокости-пустоты. Пётр почувствовал жгучий стыд и положил, что немедленно нужно ехать в больницу. Приветствую вас, гастрономические хлопоты – что купить, сколько (всегда одно и то же – что она ест, чего не ест, что брал в прошлый раз). Надо вытерпеть стояние по очередям — с криками, возмущениями, даже слезами. А уже потом – долгое, почти безнадёжное ожидание автобуса.
Петро згадав, що колись дружина дуже смакувала невідь-де взятими маслинами, узяв солодощів, яблук і подався на трамвай.
Пётр припомнил, что когда-то жене очень пришлись по вкусу невесть-где взятые маслины, набрал сладостей, яблок и отправился на трамвай.
Тільки-но він підійшов до автобусної зупинки, як автобус рушив. "Тьху на твою голову", — аж чортихнувся Петро, знаючи, що тепер доведеться простояти хвилин з сорок, а то й цілу годину. Лікарі продовжують нам життя для того, щоб його ми збавляли по всіх чергах, чеканнях, у надіях на завтра чи позавтра чи бозна на що. Тільки подумав Петро, зганяючи в такий спосіб раптову злість, як тут же угледів, що автобус, проїхавши метрів п'ятдесят, зупинився. З нього вискочив водій, відкрив задній капот і став порпатися в моторі. Цим [Петро> і скористався.
Едва он подбежал к остановке, как отошёл автобус. "Тьфу на твою голову", — чертыхнулся Пётр, зная, что теперь придется простоять минут сорок, а то и целый час. Доктора продлевают нам жизнь для того, чтобы мы тратили её во всех очередях, ожиданиях, в надеждах на завтра или послезавтра, или бог знает на что. Только подумал Пётр, прогоняя таким образом внезапную злость, и тут же заметил, что автобус, проехав метров пятьдесят, остановился. Из него выскочил водитель, открыл задний капот и стал копаться в моторе. Этим [Пётр> и воспользовался.
В автобусі було темно і тепло, хоч пасажирів було зовсім небагато, їхав старий чоловік із стверділим обличчям страдника, який уже навіть і не думає про те, хто він — нещасний ачи щасливий. Зрештою, люди про це не думають. Називання — це завжди визнання, а визнавати — значить примиритися. З сітки старого визирало кілька зеленавих яблук, певне, куплених у сусідньому гастрономі. Бідно зодягнений, старий нічим більше не вирізнявся з-посеред інших. Хіба що рот його нагадував важкий замок. Власне, так воно і було. Коли його запитала про щось колгоспниця з двома порожніми кошиками, він довго скрипів, ніби ключ ніяк не повертався в замку. Той голос був тьмавий, як оливо. І тьмава була решта пасажирів — молода дівчина з вибляклим обличчям, на якому вираз стурбованої радості мінився виразом тупої безнадії; молодий хлопець, певне викричаний на якихось вечорницях, де, зібрані докупи, всі були безтурботні і веселі, а полишений сам на сам із собою, кожен ставав таким же спустошеним і лунким — здавалося, він увесь час прислухався, мабуть, згадуючи недавні крики, він ще не випорожнів од них, як порожня кімната, в якій щойно проводили партійні збори. Тепер, будучи сам-один, як перст, хлопець озирався довкола, не сходячи з дива, що голоси лунають подосі. Тьмавими були переліски за вікном автобуса, і тьмава була дорога, і тьмаво було в душі. І попереду — завтра, післязавтра — було так само тьмаво.
В автобусе было темно и тепло, хотя пассажиров было совсем немного: ехал пожилой мужчина с огрубевшим суровым лицом страдальца, который уже даже и не думает о том, кто он — несчастный или счастливый. Впрочем, люди об этом не думают. Называние – это всегда признание, а признавать – значит примириться. Из сетки старика выглядывало несколько зелёных яблок, видимо, купленных в соседнем гастрономе. Бедно одетый, старик ничем больше не отличался от других. Разве что его рот напоминал тяжёлый замок. Собственно, так оно и было. Когда его спросила о чём-то колхозница с двумя пустыми корзинами, он долго скрипел, словно ключ никак не проворачивался в замке. Голос был унылым, как масло. И унылыми были остальные пассажиры — молодая девушка с поблёкшим лицом, на котором выражение озабоченной радости сменилось выражением тупой безнадёжности; молодой парень, верно выкричавшийся на какой-то вечеринке, где, собранные вместе, все были беззаботны и веселы, а оставленный один на один с собой, каждый становился таким же опустошённым и гулким — казалось, он всё время прислушивался, может быть, вспоминая недавние крики, он ещё не опорожнился от них, как пустая комната, в которой только что проводили партийное собрание. Теперь, будучи один, как перст, парень оглядывался вокруг, не переставая удивляться, что голоса раздаются до сих пор. Унылыми были перелески за окном автобуса, и унылой была дорога, и уныло было на душе. И впереди – завтра, послезавтра – было так же уныло.
Сніп світла вирвав із сутінкового мороку якусь дивну і недоречну арку, на яких звичайно колгоспні художники виводять школярською рукою "Добро пожалувати". Біля арки автобус зупинився. "Вам виходити",— подала голос молода дівчина з вибляклим обличчям, обережно просуваючись до виходу.
Сноп света вырвал из сумеречного мрака какую-то странную и неуместную арку, на которой обычно колхозные художники выводят рукой школьника «Добро пожаловать». Возле арки автобус остановился. "Вам выходить", – подала голос молодая девушка с поблёкшим лицом, осторожно продвигаясь к выходу.
Петро висів слідом за нею. Напевне, хвора, береже [?> од коханого хворобу, але знає: рано чи пізно любов доведеться іспитувати на цьому триклятому туберкульозі.
Пётр вышел вслед за ней. Наверное, больная, скрывает [?> от любимого болезнь, но знает: рано или поздно любовь придется испытывать этим треклятым туберкулёзом.
І справді, вона подалася в бік корпусів. Обминувши цвинтар (ось вона, інженерна вигадливість: померлого далеко не носити), дівчина побралася стежкою вгору. Уже зовсім смеркло.
И в самом деле, она направилась в сторону корпусов. Миновав кладбище (вот она, инженерная находчивость: покойника далеко не носить), девушка отправилась по тропинке вверх. Уже совсем стемнело.
Високі триповерхові будинки ховали од стороннього ока інші корпуси, розташовані вглибині. Так що важко було помітити одразу, який це великий диспансер. Будинки були гарні на вигляд. "Справді, тут можна лікувати сухоти", — подумав Петро, і несподівано йому здалось, що в середині цих утаємничених замків немає жодної душі, хіба що де-не-де никає самотній сторож, пильнуючи зачаровану тишу.
Высокие трёхэтажные здания прятали от посторонних глаз другие корпуса, расположенные в глубине. Так что трудно было заметить сразу, какой это большой диспансер. На вид, здания были хороши. "Здесь и вправду можно лечить чахотку", – подумал Пётр, и неожиданно ему показалось, что внутри этих потаённых зáмков нет ни одной души, разве что где-то слоняется одинокий сторож, следя за заколдованной тишиной.
"Пробачте, ви не скажете, де хірургічне відділення?" — зненацька вирвалось у Петра, коли він побачив, що дівчина рушила до одного із корпусів.
"Простите, вы не скажете, где хирургическое отделение?" — неожиданно вырвалось у Петра, когда он увидел, что девушка направилась к одному из корпусов.
Невже вона не чула, що за нею хтось іде? — здивувався Петро, помітивши, як вона вся стенулася на його голос, потім боязко озирнулася і, угледівши в світлі ліхтаря пасажира з автобуса, перелякалась що називається. Переждавши, поки вона оговтається, Петро подався туди, куди дівчина показала рукою. Вона не промовила й слова, і це ще раз нагадало йому про те, що втрапив він до царства тіней.
Неужели она не слышала, что за ней кто-то идёт? — удивился Пётр, заметив, как она вся вздрогнула от его голоса, а потом робко оглянулась и, увидев в свете фонаря пассажира из автобуса, перепугалась, что называется. Переждав, пока она оправится, Пётр отправился туда, куда девушка показала рукой. Она не сказала ни слова, и это ещё раз напомнило ему о том, что он попал в царство теней.
Обійшовши будинок навколо, Петро ніяк не міг визначити, де ж саме парадний під'їзд. Там, де був ґанок із широкими дверима, було зачинено, більше ніяких дверей ніби й не було.
Обойдя здание вокруг, Пётр никак не мог определить, где же парадный подъезд. Там, где было крыльцо с широкой дверью, было закрыто, больше никаких дверей будто и не было.
Ну, звичайно ж, двері існують на те, щоб не одчинятись, — гірко всміхнувся Петро сам до себе і подався за якоюсь тінню, що от-от мала пірнути в лісовий смерк.
Ну, разумеется, дверь существует для того, чтобы не открываться, — горько улыбнулся Пётр сам себе и направился за какой-то тенью, которая вот-вот должна была нырнуть в лесной сумрак.
То був чоловік у спортивному костюмі й штормовці. Він неприязно вислухав Петра і недбало показав на закамарок тильного боку будинка.
Это был мужчина в спортивном костюме и штормовке. Он неприязненно выслушал Петра и небрежно указал на каморку с тыльной стороны дома.
— Ви до кого?
– Вы к кому?
— Тетяни Рудик.
– К Татьяне Рудик.
— Це на другому поверсі,— тільки й відказав той, подавшись стежкою до лісу.
– Это на втором этаже, – только и ответил тот, подавшись по тропинке в лес.
У вестибюлі висіли оголошення, стіннівка, плакатні поради — як бути красивою. Вирізки наймодніших перук. Комплекси ранкових вправ на картоні. Чистий вестибюль зі зграйкою жінок — коло телефону. Та, що розмовляла,— в домашньому халаті і з книжкою під пахвою. Дає поради, напевне, дітям. Втім, деякі жінки вміють так розмовляти з усіма. За Петровою класифікацією, вона з жінок-матерів. Ще з холостяцьких літ він спостеріг, що бувають жінки, як діти, бувають жінки-рівня і нарешті — жінки-матері. У цієї владний голос і категоричні накази. Як і годиться, ширококоста. Енергійні клуби на впевнених стегнах. Враження, що до лікарні вона втрапила тільки сьогодні вранці. А, може, просто начальниця якоїсь контори, ще не відвикла од інстинкту владарювання?
В вестибюле висели объявления, стенгазета, плакатные советы – как быть красивой. Фото самых модных париков. Комплексы утренних упражнений на картоне. Чистый вестибюль со стайкой женщин – около телефона. Та, что разговаривала — в домашнем халате и с книжкой под мышкой. Даёт советы, наверное, детям. Впрочем, некоторые женщины умеют так разговаривать со всеми. По классификации Петра, она из женщин-матерей. Ещё с холостяцких лет он заметил, что бывают женщины, как дети, бывают женщины-ровня и, наконец, женщины-матери. У этой – властный голос и категорические приказы. Как и полагается, ширококостная. Энергичные выпуклости на уверенных бёдрах. Такое впечатление, что в больницу она попала только сегодня утром. А может, просто начальница какой-то конторы, ещё не отвыкшая от инстинкта командовать?
Із цигаркою в зубах никав вестибюлем атлетичний молодик. Петро червоніє, не витримав його допитливого нахабнуватого погляду. Може, в цьому погляді є й заздрість, але Петро її не помічає, хоч боїться саме її.
По вестибюлю слонялся атлетический парень с сигаретой в зубах. Пётр краснеет, не выдержав его любопытного нахального взгляда. Может, в этом взгляде есть и зависть, но Пётр её не замечает, хотя боится именно её.
— Вам кого? — якимось гнилуватим голосом питає молодик, насолоджуючись Петровою розгубленістю.
– Вам кого? — каким-то подгнившим голосом спрашивает молодой человек, наслаждаясь растерянностью Петра.
— Рудик, Таню Рудик мені, — чи не вперше Петро незвично називає ім'я дружини.
– Рудик, Таню Рудик мне, – чуть ли не впервые Пётр непривычно называет имя жены.
Молодик обдивився Петра з ніг до голови і подався вестибюлем управо.
Молодой человек осмотрел Петра с ног до головы и отправился направо по вестибюлю.
За якийсь час вийшла дружина. Вона зле бачила і тому йшла, немов у порожнечі. Так ходять зовсім сліпі. До всього у Тетяни вибачлива, ніякова хода, і це було тим особливим тлом, на якому кілька літ тому Петро вирішив пов'язати з нею своє життя. Лише за кілька кроків вона упізнала чоловіка і повернула в його бік.
Через некоторое время вышла жена. Она плохо видела и потому шла, словно в пустоте. Так ходят совсем слепые. К тому же, у Татьяны просительная, неуверенная походка, и это было тем особым фоном, на котором несколько лет назад Пётр решил связать с ней свою жизнь. Только через несколько шагов она узнала мужчину и повернула в его сторону.
— Здоров, Рудику,— кинула вона своє звичне привітання.— Ну, як справи?
— Здорово, Рудик, — бросила она своё обычное приветствие.— Ну, как дела?
— А так собі. Полатавше, як каже мама.
– Да ничего. Подлатался, как говорит мама.
— Матвійко — як?
— Матвейка – как?
— Був захворів. Зараз добре. Зовсім усе пройшло. Там трохи непогода, туман.
— Болел. Сейчас в порядке. Совсем всё прошло. Там немного непогода, туман.
— Знову горло?
– Снова горло?
— Ні, грип. Але вилежав.
– Нет, грипп. Но вылежался.
— Антибіотики давали?
– Антибиотики давали?
— Ну, який тобі клопіт? Слава Богу, що видужав.
— Ну, какая тебе забота? Слава Богу, что поправился.
— Він і так с-синій. Не треба було давати колоти.
– Он и так с-синий. Не надо было разрешать колоть.
— Тетянко, та ж усе гаразд.
— Таня, всё уже в порядке.
— Ну, а тепер як?
– Ну, а теперь как?
— А тепер ще не знаю.
– А теперь ещё не знаю.
— Коли ж ти приїхав?
— Когда же ты приехал?
— Три дні тому.
– Три дня назад.
— А чого ж...
– А почему...
— Не ходили ні автобуси, ні машини.
– Не ходили ни автобусы, ни машины.
— Ще листа нема?
— Письма ещё нет?
— Буде. Ще ж рано.
– Будет. Ещё рано.
— Ти його привези. Привези. Чуєш? — вона так глянула на Петра, що той зрозумів те, чого не повинен був розуміти.
– Ты его привези. Привези. Слышишь? — она так взглянула на Петра, что тот понял то, чего не должен был понимать.
— Розкажи про себе.
– Расскажи о себе.
— Нема що розказувати,;— майже пошепки промовила вона, похнюпивши голову.
— Нечего рассказывать, — почти шёпотом произнесла она, опустив голову.
— Покинь, Тетянко, все буде гаразд.
— Оставь, Танюша, все будет хорошо.
— Буде, буде гаразд,— тільки й відказала дружина, змахуючи сльозу і по-дитячому ніяково всміхаючись.
— Будет, будет хорошо, – только и ответила жена, смахивая слезу и по-детски неловко улыбаясь.
ID:
1029545
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 29.12.2024 11:56:51
© дата внесення змiн: 29.12.2024 12:38:42
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
