Глава 4
"У Тичини худі й нервові руки. Розмовляючи, він опускає вії, несподівано зводить їх і дивиться перед себе тьмяними чоловічками, уводночас шляхетними й іронічними",— так писав у 1924 році один з перших російських перекладачів Тичини О. Гатов. При цьому згадуються Тичинові рядки із збірки "Вітер з України":
"У Тычины худые и нервные руки. Говоря, он опускает ресницы, неожиданно поднимает их, и глядит перед собой тусклыми зеницами, одновременно благородными и ироническими", – так писал в 1924 году один из первых русских переводчиков Тычины А. Гатов. При этом упоминаются строки Тычины из сборника «Ветер с Украины»:
Не мрію, ні, повіки я розмружив — Не мечтаю, нет, веки я размежил –
іронія і гордість на лиці, ирония и гордость на лице,
іронія... [73> ирония…
вариант рифмованного перевода:
Нет не мечтаю, я размежил веки –
ирония и гордость на лице,
ирония…
сноска 73
[отрывок из стихотворения «За всiх скажу…» – прим. пер.>
Збірка "Вітер з України" вийшла в світ 1924 року, об'єднавши в собі вірші, писані протягом шести років (1918-24). Ця збірка засвідчила, що криза, почата кілька років тому, ще не минула (згадуваний уже О. Гатов писав навпаки: ця збірка завершила внутрішню поетову кризу). І годі було побачити, який може бути з цієї кризи вихід.
Сборник «Ветер с Украины» вышел в свет в 1924 году, объединив в себе стихи, написанные в течение шести лет (1918-24). Этот сборник засвидетельствовал, что кризис, начавшийся несколько лет назад, ещё не прошёл (упоминавшийся А. Гатов писал наоборот: этот сборник завершил внутренний кризис поэта). И нельзя было разглядеть, какой может быть из этого кризиса выход.
У збірці пишно представлена лірика, де поет утверджує себе на позиціях марксистського розуміння історії ("Кожум'яка", "Фауст", "Повстанці"), в дуже-дуже своєрідний спосіб, шукаючи виходу із етичних суперечностей нової доби:
В сборнике широко представлена лирика, где поэт утверждает себя на позициях марксистского понимания истории («Кожемяка», «Фауст», «Повстанцы»), весьма и весьма своеобразным способом, ища выход из этических противоречий нового времени:
Хай буде рух! Душі! Знаття! Пусть будет движение! Души! Знания!
Нехай і боротьба звірина! — Пускай и борьба звериная! –
Лиш так оновиться людина Лишь так обновится человек
і вся матерія життя.[74> и вся материя жизни.
вариант рифмованного перевода:
Да будет ток! Души! И Знанья!
Пусть и борьба зверей – навек:
Так обновится человек
и жизни всё существованье.
сноска 74
[отрывок из стихотворения «Охляло сонце» цикла «Вулиця Кузнечна» – прим. пер.>
Проте ця тема, видно, не дає поетові спокою і тому варіюється: "Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав! Бо подавив свого й чужого люду без ліку... Дивлюсь тепер на кров, на корчі тіла, на руїни. Заплакати? Себе убить? — Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! — О ні!.. Пійду життя творить нове — хоч би й по трупах — сам! Так мусить буть". Або ж: "Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!" Цей новий світ уже має в Тичині вірного сподівальника, повного почуття обов'язку перед майбутнім. І це почуття обов'язку поет передає по-тичинівськи граціозно:
Однако эта тема, видимо, не даёт поэту покоя и потому варьируется: "Рванул всё это к черту, аж камень закричал! Ведь подавил своего и чужого народа без счёта... Смотрю теперь на кровь, на корчи тела, на руины. Заплакать? Себя убить? — Чтоб вновь орлы? Чтобы вновь тираны?! — О нет!.. Пойду жизнь творить новую— хоть бы и по трупам — сам! Так должно быть". Либо же: "Ну что с того, что вселенную кровь залила? Будущие встанут поколенья – единства тел и душ. Мы делаем то, что делаем, и мир новый –он будет наш!"[75> Этот новый мир уже имеет в Тычине верного предвкушателя, полного чувства долга перед будущим. И это чувство долга поэт передаёт по-тычиновски грациозно:
І тільки вгорі годинник горить над тобою, И только наверху часы горят над
тобой,
над твоєю, над нашою головою. над твоей, над нашей головой.
...................................................................
Ген ярами і злидні і тиф. За кущами кущі... Там оврагами – и нищета и тиф.
За кустами кусты...
Хто це під вітриною божевільне скиглить на дощі? — Кто это под витриной
безумно скулит на дожди? –
Обов'язок висить над тобою, Долг висит над тобою,
над твоєю, над нашою головою.[76> над твоей, над нашей головою
вариант рифмованного перевода:
И только часы наверху горят над тобою,
над твоею, да над нашей головою.
...................................................................
По оврагам – и тиф, и нужда. За кустами кусты...
Это кто под витриной безумно скулит на дожди? –
Долг всё время висит над тобою,
над твоею, да над нашей головою.
сноска 75
[цитаты из стихотворений «Прометей» и «Живем комуною (X)» – прим. пер.>
сноска 76
[отрывки из стихотворения «Харкiв (II)» – прим. пер.>
Почуття наближуваного майбутнього ступає в поетові сліди: великоднього дня йдучи Кузнечною вулицею, поет спостерігає ледаче тривання свята ("ще розговляються, ще тиша, така на всьому лінь!"). І тут ударяє камертон обов'язку:
Чувство приближающегося будущего преследует поэта по пятам: в пасхальный день, идя по Кузнечной улице, поэт наблюдает вялое продолжение праздника (“всё разговляются, всё тихо, на всём такая лень!"). И тут ударяет камертон долга:
Чого ж я чую шум? Отчего же я слышу шум?
Чому в мені бадьорість? Почему во мне бодрость?
Який там флот Какой там флот
з незавойованих висот с незавоёванных высот
шалену розвиває скорість? шальную развивает скорость?
І звідки дзвін? И откуда звон?
І звідки в грудях спочуття безкрає? И откуда в груди ощущение бескрайности?
не Воскресіння, не Різдво — не Воскресение, не Рождество,
нове новітнє торжество новое, новейшее торжество
шумить і наближає. шумит и приближается.
І як наблизиться, впаде — И как приблизится, падёт —
то многі з нас посліпнуть... то многие из нас ослепнут...
.............................................
Не те, щоб ми були старі, Не то, чтобы мы были стары,
а просто: грандіозу а просто: грандиозность
не в силі віри ми понять, не в силах веры мы понять,
не в силі ще язичества принять не в силах ещё язычества принять
таку велику дозу. —[77> такую большую дозу.
вариант рифмованного перевода:
Откуда этот шум?
Во мне откуда бодрость?
Какой там флот
с незавоёванных высот
шальную развивает скорость?
Откуда звон?
И ощущение в груди простора?
не Пасха и не Рождество,
а всех новее торжество
шумя, идёт к нам скоро.
И как приблизится, падёт —
и многие ослепнут...
.............................................
Не то, чтоб были мы стары,
а просто: грандиозность
не в силах веры мы понять,
не в силах мы язычества принять
такой огромной дозы. –
містично шаманить Тичина, іще не в силі виявити те особливе майбутнє, яке виявиться тільки завтра, а сьогодні ще не промовляє відкрито ні до поетового серця, ні до розуму.
мистически шаманит Тычина, ещё не в силах обнаружить то особое будущее, которое проявится только завтра, а сегодня ещё не говорит открыто ни сердцу поэта, ни разуму.
сноска 77
[отрывки из стихотворения «Великдень» цикла «Вулиця Кузнечна» – прим. пер.>
Попереду — невідомість, яку розсувають окремі, здебільшого теоретичні спогади:
Впереди – неизвестность, которую раздвигают отдельные, преимущественно теоретические воспоминания:
...Зникнуть злидні й злед. ... Исчезнут нищета и зло.
Стихне націй шум, Стихнет наций шум,
і межі запланет розсунуться, и границы планет раздвинутся,
і ми свій круг повторимо и мы свой круг повторим
у вічнім рості в вечном росте
до безкінечності!.. до бесконечности!..
І все ж не завжди буде ясно: И всё же не всегда будет ясно:
зелень... шум...[78> зелень... шум...
сноска 78
[отрывок из стихотворения «Фуга» – прим. пер.>
Уже тут починається та філософія банальності, генієм якої Тичина стане через десять років. Вона доплітається до поетичних експериментів, зводячи останні до рівня чисто ремісничої, технічної досконалості.
Уже здесь начинается та философия банальности, гением которой Тычина станет через десять лет. Она приплетается к поэтическим экспериментам, сводя последние к уровню чисто ремесленного, технического совершенства.
А власне! Закінчились поетові декади, коли він говорив від свого імені, але говорив так, як від усього народу. Тепер поет починає говорити від імені народу, але говорить тільки від власного імені. Справді соціальній поезії поета настає край. Залишається єдиний план — чистої поезії, де його зростання безсумнівне (про це ще йтиме мова у зв'язку з "Кримським циклом"). І тут Тичина розкошує. Завужений простір існування таланту ніби спонукає до інтенсивного його використання. І що цікаво — особливо виразні формальні експерименти виявляються не в інтимній чи пейзажній ліриці, а... в громадській. А в такому специфічному контексті ці експерименти, хоч які часом і цікаві, сприймаються просто як гарні стилістичні вправи. Тоді виникає враження, що сама "тичининська" барва, найдостеменніші прикмети його таланту зосереджуються в найбільш "формальній" формі вірша. Тепер поетові явно ходить про зовнішнє оздоблення вірша, про формально-стилістичний надмір, але причини його, як читач, певне, здогадується, зовсім не ті, що були в “соняшно-кларнетівську" пору:
А собственно! Закончились декады поэта, когда он говорил от своего имени, но говорил так, как от всего народа. Теперь поэт начинает говорить от имени народа, но говорит только от своего имени. Правде в социальной поэзии поэта приходит конец. Остаётся единственный план — чистой поэзии, где его рост несомненен (об этом ещё пойдёт речь при рассмотрении «Крымского цикла»). И здесь Тычина роскошен. Зауженное пространство существования таланта будто побуждает к интенсивному его использованию. И что интересно, особенно выразительные формальные эксперименты проявляются не в интимной или пейзажной лирике, а... в гражданской. А в таком специфическом контексте эти эксперименты, как бы они ни были порою интересны, воспринимаются только, как хорошие стилистические упражнения. В этот момент возникает впечатление, что сама «тычининская» краска, самые подлинные черты его таланта сосредотачиваются в наиболее «формальной» форме стиха. Теперь поэт явно проявляет заботу о внешнем убранстве стихотворения, о формально-стилистическом излишестве, но причины этого, как читатель, видимо, догадывается, совсем не те, что были в «солнечно-кларнетовскую» пору:
Це Христос воскрес Это Христос воскрес
мертвих воскреси- мертвых воскреси-
тихо туго вітер тихо туго ветер
кленоклонив день. коленопреклоняет день.
Аж тут враз! враз! А здесь сразу! сразу!
врізався оркестр: врезался оркестр:
не Христос воскрес — не Христос воскрес –
Робітничий Клас. Рабочий Класс.
Аж тут враз! враз! А здесь сразу! сразу!
похід робітни- поход рабо-
чий же червоніший чей же краснейший
празник як цей Май?[79> праздник как не Май?
вариант рифмованного перевода:
То Христос воскрес
мертвых воскреси-
тихо клонит ветер
на колени день.
Тут же, вмиг! враз!
врезался оркестр:
не Христос воскрес –
а Рабочий Класс.
Тут же, вмиг! враз!
шествие рабо-
чих ещё краснейший
праздник как не Май?
сноска 79
[отрывок из стихотворения «Перше Травня на Великдень» цикла «Вулиця Кузнечна» – прим. пер.>
У вірші, присвяченому Миколі Хвильовому, Тичина славить цей український вітер Революції, який несе визволення всьому людству, оновлює світ, роблячи старим уже те, що творилося вчора:
В стихотворении, посвящённом Миколе Хвылевому, Тычина славит этот украинский ветер Революции, несущий освобождение всему человечеству, обновляя мир, делая старым уже то, что творилось вчера:
Чортів вітер! Проклятий вітер! Чёртов ветер! Проклятый ветер!
Він замахнеться раз — Он замахнётся раз –
рев! свист! кружіння! рёв! свист! кружение!
і вже в гаю торішній лист — и уже в роще прошлогодний лист —
як чортове насіння... [80> как чёртово семя...
сноска 80
[отрывок и (ниже) цитата из стихотворения «Вiтер з Украïни» – прим. пер.>
Захід не сходить з дива: "то похід звіра, звіра чи людини"? А вітер з України регоче — і з Заходу, і з Рабіндраната Тагора, що упокорився нещастю, як фатумові.
Запад не перестаёт удивляться: "то поход зверя, зверя или человека"? А ветер с Украины хохочет — и над Западом, и над Рабиндранатом Тагором, смирившимся с несчастьем, как с фатумом.
Дме вітер з України (справді, як питає той же Новиченко: чому з України? Хіба цей вітер дув не зі Сходу? чи, може, це данина популярній тезі того ж таки Хвильового про молоду революційну націю?) — планета в стадії становлення.
Дует ветер с Украины (правда, как спрашивает тот же Новиченко: почему с Украины? Разве этот ветер дул не с Востока? или, может, это дань популярному тезису того же Хвылевого о молодой революционной нации?) — планета в стадии становления.
Тому реальність для Тичини існує переважно в тьмяній неозначеності футуруму. Це реальність закликів, лозунгів і окличних знаків, волюнтаристська реальність гнаних і голодних, щасливих уже тим одним, що світ міниться і завтра буде не так, як сьогодні.
Поэтому реальность для Тычины существует преимущественно в туманной неопределенности футурума. Это реальность призывов, лозунгов и восклицательных знаков, волюнтаристская реальность гонимых и голодных, счастливых уже тем, что мир меняется и завтра будет не так, как сегодня.
Але трапляються й реальні замальовки — то округлі, повнаві, зігріті щедрим літнім сонцем, то похмурі, сутінкові, дражливі. Ось гарний, чисто живописний малюнок "Надходить літо":
Но встречаются и реальные зарисовки — то округлые, полные, согретые щедрым летним солнцем, то мрачные, сумеречные, раздражающие. Вот красивый, чисто живописный рисунок «Наступает лето»:
Електрику сусіднє провело. Электричество соседнее провело.
Пора б і нам? Хитає головою дід. Пора б и нам? Качает головой дед.
Скрипить за хатою колодязь. Скрипит за хатою колодец.
Дзвід «Журавль»
тремтить і труситься, от-от впаде. дрожит и трясётся, вот-вот упадёт
Артезіанський буде в нас, не пропадем! Артезианский будет у нас, не
пропадём!
Хитає головою дід. Качает головой дед.
А над селом — пустун-літан А над селом — болтун-летун
безжурно крильми креслить план. Беспечно крыльями чертит план.
вариант рифмованного перевода:
Электрику соседи провели.
Пора б и нам? Качает головою дед.
Скрипит за хатою колодец –
журавль (ему сто лет) –
трясётся, дрожит, вот-вот упадёт.
Артезианский будет нам, не пропадём!
Качает головою дед.
А над селом — свистун-болван
крылом беспечно чертит план.
А далі вже ідилічний, майже шевченківський малюнок: "виходить з хати молодая весела мати". Ось картина голоду:
А дальше уже идиллический, почти шевченковский рисунок: "выходит из избы молодая весёлая мать" [81>. Вот картина голода:
Хоч би світало... — Мамо, хліба! Хоть бы светало... — Мама, хлеба!
Підвівся батько: замовчи! Поднялся отец: замолчи!
Коло вогню в вагоні збились Вокруг огня в вагоне сбились –
і мруть голодні втікачі. и мрут голодные беглецы.
І дим їм очі виїдає. И дым им глаза выедает
Мороз проходить аж в кістки. Мороз проходит даже до костей.
А за вагоном крик і гомін, А за вагоном крик и гомон,
обмін, торгівля і свистки. обмен, торговля и свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках В лохмотьях, в скорби, и в болячках
зігнулась мати. В щось дитя согнулась мать. Во что-то дитя
укутала, та все: ну спати укутала, да и всё: ну, спать
навік заснуло б ти... Життя! навек уснуло б ты... Жизнь!
Прийшли сюди, а голод з нами. Пришли сюда, а голод – с нами.
Й нема людей поміж людей. И нет людей промеж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка Ты слышал?.. недавно где-то здесь
женщина
зварила двох своїх дітей... сварила двух своих детей...
Одскочив батько: божевільна! Подскочил отец: сумасшедшая!
Мовчи! мовчи! До чого це? — Молчи! молчи! К чему это? –
Схопилась мати й закричала, Сорвалась мать и закричала,
а батько плюнув їй в лице... [82> а отец плюнул ей в лицо...
вариант рифмованного перевода:
Скорей бы утро... — Мама, хлеба!
Отец поднялся: ну-ка, цыц!
Вокруг огня в вагоне сели –
мрут с голодухи беглецы.
И дым глаза им выедает,
Аж до костей пробрал мороз.
А за вагоном крик и гомон –
шумит, торгуется привоз.
В лохмотьях, в скорби, и в болезни
согнулась мать. Дитя в тряпьё
укутала: спи, мой болезный
навек уснуло б ты... Житьё!
Пришли сюда, а голод – с нами.
И нет людей среди людей.
Ты слышал?.. женщина одна тут
сварила двух своих детей...
Взревел отец: с ума рехнулась!
Молчи уже! В конце концов!
Мать закричала, встрепенулась,
отец же плюнул ей в лицо...
сноска 81
[цитата из того же стихотворения («Надходить літо») – прим. пер>
сноска 82
[стихотворение «Голод» – прим. пер.>
В іншому вірші, поет зізнається, що не всі люди так віддані справі світлого майбутнього, як хотілося б поетові:
В другом стихотворении, поэт признаётся, что не все люди так преданы делу светлого будущего, как хотелось бы поэту:
Та ж сама тупість, фарисейство, Та же самая тупость, фарисейство,
лихварство, підступ і брехня. ростовщичество, подвох, ложь.
І тільки меншість не загасла, И только меньшинство не погасло,
своїх прапорів не міня. своих флагов не меняя.
І тільки меншість певна цілі, И только меньшинство вернó цели,
як скрізь, у всі часи, віки. как всюду, во все времена, века.
О люде, люде, свою душу О люди, люди, свою душу
не замикайте на замки! [83> не запирайте на замки!
вариант рифмованного перевода:
Повсюду тупость, фарисейство,
ложь, ростовщичество, подвох.
И меньшинство вернó лишь цели,
как и в любую из эпох.
Лишь меньшинство их, не погасших,
флаг не сменило под шумок.
О люди, люди, души ваши
не запирайте на замок!
сноска 83
[отрывок из стихотворения «Ненавистi моєï сило…» (в первоначальной редакции) – прим. пер.>
Нарешті, це сучасне трансплантувалося в цікавому вірші "Плач Ярославни", написаному 1923 року. Цей диптих досить складний за змістом, хоч сам малюнок м'який і ніжний, майже скрипковий.
Наконец, это сегодняшнее, трансплантировалось в интересном стихотворении «Плач Ярославны», написанном в 1923 году. Этот диптих достаточно сложен по содержанию, хотя сам рисунок мягкий и нежный, почти скрипичный.
М. К. Зеров відзначав, що "Плач Ярославни" — це нова інкарнація, нове втілення "Скорбної матері" і Мадонни перших збірників. Я б тільки додав, що це успокоєно-журливий, позбавлений свіжості нагального горя похорон своєї колишньої Мадонни, сумовите прощання з цією ніжною експлуататоркою (вона ж бо хоче реставрації капіталізму, коли не монархії: "щоб одні землі гляділи, а другі корон").
Н. К. Зеров отмечал, что «Плач Ярославны» – это новая инкарнация, новое воплощение «Скорбящей матери» и Мадонны первых сборников [84>. Я бы только добавил, что это спокойно-печальные, лишённые свежести нежданного горя, похороны своей бывшей Мадонны, унылое прощание с этой нежной эксплуататоркой (она ведь хочет реставрации капитализма, если не монархии: "чтоб одни за землёй глядели, а другие – за коронами").
сноска 84
[Звичайна річ, як і годиться для передового критика 1934 року, П. Колесник у статті "Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної камени (літературно-політична позиція М. Зерова)" науково довів неспроможність оцінки свого вчителя і своєї жертви. Він писав: "Ярославна — то не образ "Скорбної матері "-України, яка чекає на свої Лади-Вої, Ярославна — то образ залишених контрреволюцією, що емігрували, недобитків в середині країни, недобитків, які ще й досі сподіваються повороту кривавого "пана-вкраїтана" на Київ, і образ той, до речі, не ліричний, а сатиричний" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 4, с. 35-61).
Конечно же, как и полагается для передового критика 1934 года, П. Колесник в статье «Плач Ярославны, или Агония буржуазно-националистической Камены (литературно-политическая позиция Н. Зерова)» научно доказал несостоятельность оценки своего учителя и своей жертвы. Он писал: "Ярославна — это не образ «Скорбящей матери»-Украины, которая ждёт своих Лад-Воинов, Ярославна — это образ оставленных контрреволюцией эмигрировавших, недобитков внутри страны, недобитков, которые до сих пор надеются на возвращение кровавого «пана-украитана» в Киев, и образ тот, кстати, не лирический, а сатирический" («За марксистко-ленинскую критику», 1934, № 4, с. 35-61). – прим. В.С.>
Сніг. Сніжок. Снег. Снежок.
На княжий теремок. На княжий теремок.
День і ніч круг нього ходить, День и ночь вокруг него ходит,
плаче голосок: плачет голосок:
— Ой, князю, князьочку, — Ой, князь, князюшка,
чи ти за Дунаєм? или ты за Дунаем?
чи ти на Дону? или ты на Дону?
Дай про себе вісточку, Дай о себе весточку,
бо умру. а то умру.
Прислухається княгиня — тільки сніг,Прислушивается княгиня – только снег,
тільки сніг та сніжок, только снег да снежок,
та за полем та за лісом да за полем, да за лесом
голод-голосок: голод-голосок:
Батька війна! Отец, война!
Матері 'ма Матери нет
Хто пооре, хто засіє? — Кто распашет, кто засеет? –
А-а? А-а?
Ой, яка пустеля. Ой, какая пустыня.
Ярославна тужить за далеким князем, що "одступає з жменькою княжат", просить вітра одвернути од нього стріли. І тут ілюзію просто стилізації знищують знайомі інтонації тьмяних, неозначених голосів, що лунають "за полем та за лісом":
Ярославна печалится о далёком князе, который “отступает с горсткою княжат”, просит у ветра отвернуть от него стрелы. И тут иллюзию просто стилизации уничтожают знакомые интонации тусклых, неопределенных голосов, раздающихся “за полем да за лесом”:
Ми тебе одвернем! Мы тебе отвернём!
Ми тебе пошлем! Мы тебе пошлём!
Будеш ти лежать як князь твій — Будешь ты лежать как князь твой –
каменем... камнем…
Ярославна звертається до Дніпра:
Ярославна обращается ко Днепру:
— Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло, — Днепр, Днепр, сон-засоня,
ти нам батько всім. ти нам отец всем.
Встань хоч ти — коли без князя — Встань хоть ты – когда без князя –
царство воскресім. царство воскресим.
Царство тихе, праве, Царство тихое, правое,
мудре на закон: мудрое на закон:
щоб одні землі гляділи, чтобы одни за землёй глядели,
а другі корон. а другие – за коронами.
Їй на відповідь тільки лунає сміх і ті ж самі суворі голоси:
В ответ ей – только раздаётся смех и те же суровые голоса:
Прислухається княгиня — брязк мечей та яса, Прислушивается княгиня — лязг
мечей да шум
та все ближче голоса: и всё ближе голоса:
Ми тебе воскреснем! Мы тебе воскресим!
Ой, яка пустеля. Ой, какая пустыня.
І вже зовсім веселий поруч із елегійною першою частиною, просто нестерпно веселий другий вірш дистиха:
И уж совсем развесёлый рядом с элегической первой частью, просто нестерпимо весёлый второй стих дистиха:
Дивний флот на сонці сяє, Удивительный флот на солнце сияет,
гімном небо потрясає, гимном небо потрясает,
грає на крилі. играет на крыле.
То вертаються титани То возвращаются титаны
чорної землі. чёрной земли.
Із далекої літани, Из далёкой литаны (католической страны),
там, де королі. там, где короли.
Що далекая літана Что далёкая литана
вбила пана-вкраїтана, убила пана-украитана,
та не вбила тих, да не убила тех,
в кого кров тече залізна в ком кровь течёт железная
в жилах молодих, в жилах молодых,
в кого пісня сонцебризна в ком песня солнце-брызжущая
і правдивий сміх. и правдивый смех.
Повертають додому переможні воївники "королів і царів", їх зустрічають лади і дозріла колосиста нива. Але чому цих переможців поет зове "титанами чорної землі", що то за "останньої безвлади повна повноліть", нарешті — яке це відношення має до плачу Ярославни — все те незбагненне, незрозуміле. Цілком можливо, що цією другою, пролетарською, оптимістичною частиною поет рятував од критики "безідейний" плач Ярославни.
Возвращаются домой воины-победители «королей и царей», их встречают лады и спелая колосящаяся нива. Но почему этих победителей поэт называет “титанами чёрной земли”, что это за “последнего безвластья полное совершеннолетие”, наконец – какое это отношение имеет к плачу Ярославны – всё это непостижимо, непонятно. Вполне возможно, что этой второй, пролетарской, оптимистичной частью поэт спас от критики «безыдейный» плач Ярославны.
Близькі до "Плачу Ярославни" мотиви чуються і в "Фузі", дуже цікавому витворі поета, що зробив спробу зазирнути в забутий світ "Соняшних кларнетів", світ своєї "допартійної" толерантності ("хоч раз почути б тую мову, якою вірить потойбіч"). У "Фузі" маємо дуже обережне поглядання на заборонену територію думання. Цю обережність засвідчує навіть пунктуація:
Близкие к «Плачу Ярославны» мотивы слышатся и в «Фуге», очень интересном творении поэта, предпринявшего попытку заглянуть в забытый мир «Солнечных кларнетов», мир своей «допартийной» толерантности ("хоть раз услышать бы тот язык, какому верит потусторонний мир"). В «Фуге» находим очень осторожный взгляд на запретную территорию мышления. Эту осторожность обнаруживает даже пунктуация:
О ні, потойбіч не всвітає. О нет, с той стороны не рассветает.
Лиш відгук, іноді., неясний... долітає — Лишь отклик, иногда., неясный…
долетает —
а-є... а-є... а-э... а-э...
Вітер кликне кла Ветер воскликнет кла
наклони дуба кле наклонит дуб кле
на хмарах хмуре сон на тучах хмурится сон
це знов осінній ві это вновь осеннее веяние
Створюється враження, що Тичині важко за зачиненими дверима дозволеного до споглядання світу. Здається, йому тяжко відчувати серію пластичних операцій на своїй духовності, внаслідок яких він позбувся клопотів доби "Соняшних кларнетів". До речі, на цю тему колись дуже ущипливо писав Булгаков ("Собаче серце"). Але план Булгакова — сталий, сказати б, закінчений у собі, одноформний, у той час як Тичина — весь у добі переходовій, тьмяній, навіть контурно не прозначеній. Так, Тичині тяжко:
Создаётся впечатление, что Тычине тяжело за закрытыми дверьми дозволенного для созерцания мира. Кажется, ему тяжело чувствовать серию пластических операций на своей духовности, в результате которых он лишился забот поры «Солнечных кларнетов». К слову, на эту тему когда-то очень язвительно писал Булгаков («Собачье сердце»). Но план Булгакова — устоявшийся, так сказать, законченный в себе, одно-формный, в то время как Тычина — весь в периоде переходном, туманном, даже контурно не определённом. Да, Тычине тяжело:
Чого ж ти, серце? Плачеш тлі? Отчего же ты, сердце? Плачешь о
тлене?
Негодні ми світу, Негодны мы миру,
негодні навіть частки світу вміститися в собі негóдны даже частицу мира
вместить в себе?
р (вітер ві) (ветер веет)
Чи так же, любе? Інтуїцій ріка Так ли, милое? Интуиций река
і радіоток, мов безумна рука — и радиоток, как безумца рука –
роздверять космос! і не буде замка раскроют двери в космос! и не будет
замка.
рр (вітер кликне кла) (ветер воскликнет кла)
Чи так же, серце? Не так ли, сердце?
Як і в "Плачі Ярославни", у "Фузі" маємо мотив покійних ворогів. У якомусь дивному цвинтарному світі поет запевняє самого себе, що до мерців, які колись, певне, дуже цікавили поета, уже не повернеться життя.
Как и в «Плаче Ярославны», в «Фуге» есть мотив покойных врагов. В каком-то странном кладбищенском мире, поэт уверяет самого себя, что к мертвецам, которые когда-то, видимо, очень интересовали поэта, уже не вернётся жизнь.
Дуже людяний, Тичина це робить у нападі високого прояснення душі ("Колихайтесь, тераси дерев, — сьогодні такий на вас біль!.."). І тим дивніше чути ці запевнення в доконаності смерті, тим дивніше наражатися на рогачі таких рядків:
Очень человечный, Тычина это делает в приступе высокого прояснения души ("Колыхайтесь, террасы деревьев – сегодня такая на вас боль!.."). И тем удивительнее слышать эти заверения в окончательной смерти, тем удивительнее натыкаться на вилы таких строк:
Опукляться могили, як поросята, Выпирают могилы, как поросята,
а над ними а над ними –
хрести. кресты.
Так само дивно бачити, як поет подивляє сцену мирного співіснування небіжчиків — класових ворогів:
Точно так же странно видеть, как поэт наблюдает рассматривает сцену мирного сосуществования усопших — классовых врагов:
В подертих сорочках, в робочих блузах, В порваных рубахах, в рабочих
блузах,
не виспавшись, біжать і падають. не выспавшись, бегут и падают.
І в листі заплутуються, як у гудках заводу. И в листве спотыкаются, как в
гудках завода.
А вслід їм А вослед им
чорні пам'ятники дзеркально очать презирливий сміх: чёрные памятники
зеркально испускают
презрительный смех:
"Ще й тут ви заведіться!" "Ещё и здесь вы заведитесь!"
Аж ось бринить замогильний ворожий голос:
Но вот звучит загробный враждебный голос:
збудило мене твоє серце, разбудило меня твоё сердце,
чулеє серце твоє. чуткое сердце твоё.
Ой, брате, гукни кладовище! Ох, брат, вскрикни на кладбище!
Дивись, яка чорна масть! Смотри, какая чёрная масть!
Ударимо в схід ми з тобою Ударим на восток мы с тобой,
і захід нам руку подасть. и запад нам руку подаст.
А там вже й діди на підмогу, А там уж и деды на помощь,
поміщиків сила, жерців... помещиков сила, жрецов...
Ото пожили б ми іще раз, То-то пожили бы мы ещё раз
якби оце ти нас повів. если бы ты нас повёл.
Зрозуміла річ, у цьому замогильному монолозі маємо продовження поетової дискусії з політичною українською еміграцією.
Разумеется, в этом загробном монологе есть продолжение дискуссии поэта с политической украинской эмиграцией.
Щоправда, поет дивиться на все це успокоєно — на могилах класових ворогів твориться нове життя, живлене тлінню померлих:
Правда, поэт смотрит на всё это спокойно— на могилах классовых врагов творится новая жизнь, питаемая тлением умерших.
Прислухаюсь: Прислушиваюсь:
голос, що вкруг росте, голос, что вокруг растёт,
в собі я ношу. в себе я ношу.
Живе — давно розпалось на клітини, Живое — давно роспалось на клетки,
клітина — в землю, в зелень, шум. клетка — в землю, в зелень, шум.
І той протест, і той огонь, що був у них — И тот протест, и тот огонь, что был в
них –
тепер він зелень, шум... теперь он зелень, шум...
Із старого кладовища Тичина викликає забуту мелодію "Соняшних кларнетів", ледь-ледь доплетену до музики сучасної доби:
Со старого кладбища Тычина вызывает забытую мелодию «Солнечных кларнетов», еле-еле приплетённую к музыке современной эпохи:
Шуми, шуми, рясне верхівля, Шуми, шуми, пышная крона,
епохо наша вітряна! эпоха наша ветренная!
Проходь з старого кладовища, Приди со старого кладбища,
мелодіє моя. мелодия моя.
Хмари оспинились. Вигнулись горби. Облака остановились. Выгнулись
холмы.
А хто кого відсвічує — не знаю, не знаю, А кто кого отсвечивает – не знаю, не
знаю,
Лиш все те шумить і говорить, Всё то лишь шумит и говорит,
гойдає зелень недоношену і золото і кров,качает зелень недоношенную и золото
и кровь,
кро'... кро...
А в шумі тім, А в шуме том,
як арфи перебір в оркестрі — как арфы перебор в оркестре –
осики тремотінь. осины дрожь.
А в шумі тім у просвіт десь А в шуме том, в просвете кое-где
берези хвартушок. берёзы фартучек
І несподівано И неожиданно
птичка... птичка...
І все те гойдає, шумить і говорить... И всё то качается, шумит и говорит...
Рентгеноскопія душі показала, що хвилеводдя пам'яті про змертвілий світ "Соняшних кларнетів" для поета вже зовсім нестрашне: його "кругла душа" всюди відчуває закінченість форм вивершеного світу ("де не піду — півкруг, де не стану — овал").
Рентгеноскопия души показала, что неспокойные воды памяти об умершем мире «Солнечных кларнетов» для поэта уже совсем не страшны: его “круглая душа” повсюду чувствует законченность форм завершённого мира ("где ни шагну – полукруг, где ни встану – овал").
Отож, ні журливо-радісний "Плач Ярославни", ні "Фуга" не збивають тогочасного Тичини з продуманого і обраного путі.
Так что ни печально-радостный «Плач Ярославны», ни «Фуга» не сбивают тогдашнего Тычину с продуманного и избранного пути.
Спогади сучасників, що пам'ятають Тичину цього часу, свідчать про те, що симптоми нового "світогляду" поета стали впадати в око іще перед збіркою "Вітер з України". Ось як пише про це Галина Журба: "Мої колеги по перу, що працювали у "Всевидаті": В. Ярошенко, Яків Савченко, Д. Загул, О. Слісаренко з П. Тичиною на чолі поволі почали "нагинатись" і триматись угодовецької лінії. Мабуть, першим ступив на цей шлях Тичина. Його миле обличчя несподівано стало зміняти свій вираз, а в тоні його голосу почали лунати офіційні, начальницькі нотки". З висоти цього Тичини здаються анахронічними цикли ритмізованої прози "З мого щоденника" і "Живем комуною", які, зрештою, і за датами написання належать попереднім часам (порівняйте: "Фуга" датована 1921 роком, "Живем комуною" — 1920, але це по-справжньому різні для Тичини часи). В них поет іще цілком "плужанський", він іще перебуває по той бік ясності і тому ще роздумує над рабською долею рідного народу і будучиною України:
Воспоминания современников, помнящих Тычину того времени, свидетельствуют о том, что симптомы нового «мировоззрения» поэта стали бросаться в глаза ещё до сборника «Ветер с Украины». Вот как пишет об этом Галина Журба: "Мои коллеги по перу, работавшие во «Всевидате» [85>: В. Ярошенко, Яков Савченко, Д. Загул, О. Слисаренко с П. Тычиной во главе потихоньку начали «нагибаться» и держаться соглашательской линии. Пожалуй, первым ступил на этот путь Тычина. Его милое лицо неожиданно стало менять своё выражение, а в тоне его голоса начали раздаваться официальные, начальственные нотки". С высоты этого Тычины кажутся анахроническими циклы ритмизированной прозы «Из моего дневника» и «Живём коммуной», которые, в конце концов, и по датам написания принадлежат предыдущему времени (сравните: «Фуга» датирована 1921 годом, «Живём коммуной» – 1920, но это действительно разные для Тычины периоды). В них поэт ещё полностью «плуговский», он ещё находится по ту сторону ясности, и потому ещё размышляет над рабской судьбой родного народа и будущим Украины:
Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці
докинули оком? А! З Біломор'я чую Соловецький ладан?
В ньому змішались дзвони й матюки, і розбишацтво,
і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу
смердящому жезлом залізним ногу, — стоїть, — і слухає, —
перебирає чотки... [86>
дословный перевод:
Не Сибири ли дух над нами? Не царей ли гробницы
дотянулись оком? А! Из Беломорья слышу Соловецкий ладан?
В нём смешались колокола и матерщина, и разбой,
и свобода. А Иван Четвёртый Грозный, проткнув псу
смердящему жезлом железным ногу, — стоит, — и слушает, —
перебирает чётки...
сноска 85
[гос. издательство в Киеве – прим. пер.>
сноска 86
[отрывок из стихотворения «З мого щоденника (II)» – прим. пер.>
або інший уривок:
либо другой отрывок:
Шалений вітер шаблями розмахує, кричить: хто не з нами —
зарубаю! розсічу! А ти: до порогів течу.
Хочеш миру й спокою? Під чиєю рукою?
А море жде, а море виглядає. [87>
Ошалевший ветер саблями размахивает, кричит: кто не с нами –
зарублю! рассеку! А ты: на пороги бегу.
Хочешь мира и покоя? Под чьей рукой?
А море ждёт, а море высматривает.
вариант ритмизированного перевода:
Взбешённый ветер всё клинками машет, кричит: кто не с нами –
зарублю! рассеку! А ты: на пороги бегу.
Хочешь мира и покою? А под чьею рукою?
А море ждёт, а море наблюдает.
сноска 87
[отрывок из стихотворения «Живем комуною (V)» – прим. пер.>
Цикл "Живем комуною" — це десять виходів на Дніпро, різнонастроєві малюнки з його берега і співзвучні настроям роздуми про край, про час і шляхи порятунку. "Дніпро-бандит" виказує натуру ледачої і непокірної української селянської стихії. Але роздуми ці неглибокі, імпресіоністичні, зроблені в трансі інтуїтивістських вчувань в бачений образ і темінь своєї суб'єктивності. Це якийсь потік підсвідомості, неконтрольований "верхнім поверхом" мозку, і вже тим становить для читача великий інтерес:
Цикл «Живём коммуной» – это десять выходов на Днепр, по-разному настроенные рисунки с его берега и, созвучные настроениям, размышления о крае, времени и путях спасения. “Днепр-бандит” выражает натуру ленивой и непокорной украинской крестьянской стихии [88>. Но размышления эти неглубокие, импрессионистичные, созданные в трансе интуитивистских вниканий в увиденный образ и в темень своей субъективности. Это некий поток подсознания, не контролируемый «верхним этажом» мозга, и уже тем самым представляющий для читателя большой интерес:
Діди витрушували з люльки, а ми згрібаєм в піраміди. —
Дмухни, потужний, рознеси, розвій, щоб не зібрали і довіку!
Блисне, — покотить на чугунне і довго ковзається, і гуде. [89>
дословный перевод:
Деды вытряхивали из трубки, а мы сгребаем в пирамиды. –
Дохни, могучий, разнеси, развей, чтобы не собрали и вовеки!
Блеснёт, – покатит по чугунному и долго проскальзывает, и гудит.
сноска 88
[У своїй книзі про Павла Тичину Володимир Юринець зауважує, що історія привчила українську людність до перестраху. Для цієї людності саме слово "вістка" набрало характеру "чогось пасивного, що пророчить тільки нещастя. Український національний колектив чутко сторожив верха, звідки йде нещастя, в сліпі ночі глядів на вогні смоляних віх, що вказували напрями турецького нападу". Так що не дивно, продовжує професор Юринець, коли "ця історична доля викликала цілі поклади пасивності в українському селі" (XXIV, с. 53).
В своей книге о Павле Тычине, Владимир Юринец отмечает, что история приучила украинское население к вечному страху. Для этого населения само слово «известие» приобрело характер "чего-то инертного, что предвещает только несчастье. Украинский национальный коллектив чутко сторожил верхом, откуда идёт несчастье, в слепые ночи смотрел на огни смоляных вех, указывавших направления турецкого нападения". Так что не удивительно, продолжает профессор Юринец, что "эта историческая судьба вызвала целые залежи инертности в украинском селе" (XXIV, с. 53). – прим. В.С.>
сноска 89
[отрывок из стихотворения «Живем комуною (VIII)» – прим. пер.>
Саме в цих імпресіоністичних замальовках-роздумах-шкіцах надибуємо класичні Тичинині слова:
Именно в этих импрессионистичных зарисовках-размышлениях-эскизах встречаем классические тычинины слова:
Ну, що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть
покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим,
і світ новий — він буде наш! [90>
дословный перевод:
Ну, что из того, что вселенную кровь залила? Будущие встанут
поколения – единства тел и душ. Мы делаем то, что делаем,
и мир новый– он будет наш!
вариант ритмизированного перевода:
Ну что с того, что мир весь кровью зáлит? Будущие встанут
поколенья – единства тел и душ. Мы строим то, что строим,
и новый мир – он будет наш!
сноска 90
[отрывок из стихотворения «Живем комуною (X)» – прим. пер.>
Це, звичайно, моторошні слова. Але було б помилкою вважати, що це правдиве поетове кредо. Тичина початку двадцятих років розлютований на еміграцію і водночас не може перестати про неї думати: знущається над "рідним болотом" ("в розстріл гуляє дітвора. І патріот свого двора, собака з ними..."), але йому завдає прикрості втрата німбу національного співця:
Это, конечно же, жуткие слова. Но было бы ошибкой считать, что это истинное кредо поэта. Тычина начала двадцатых годов разгневан на эмиграцию и, в то же время не может перестать о ней думать: издевается над “родным болотом” ("в расстрел играет детвора. И патриот своего двора, собака, с ними..."[91>), но его огорчает потеря нимба национального певца:
Осінь з рухів, сонце з маси, Осень из движения, солнце из массы,
лист із золотону. письмо – из золотистого тона.
Вітер проситься на руки, — Ветер просится на руки –
звідти, з-за кордону. оттуда, из-за границы.
Осінь з рухів, сонце з маси, Осень из движения, солнце из массы,
тум-туман підкрався: тум-туман подкрался:
"Не співай-співай, поете, "Не не пой-напевай, поэт –
бо ти вже продався. ведь ты уже продался.
Не співай-співай, поете, Не пой-напевай, поэт?
бо хто зна, в чім сила? — ведь кто знает, в чём сила? –
щоб, буває, твоя пісня чтобы, случаем, твоя песня
нас не воскресила. нас не воскресила.
Щоб, буває, твоя пісня Чтобы, случаем, твоя песня
не стала між нами. не встала между нами.
Лучче кулями влучай нас, Лучше пулями попадай в нас,
а не голосами. а не голосами.
Лучче кулями влучай нас, Лучше пулями попадай в нас,
та частіш, частіше! да чаще, чаще!
Ой якби ти там побачив, Ой, когда бы ты только увидел,
що в нас за гноїще!" [92> что в нас за гнойник!”
вариант рифмованного перевода:
Осень в ходе, солнце в массе,
И письмо – злым тоном.
Ветер мне подбросил в руки –
тот, из-за кордона.
Осень в ходе, солнце в массе,
тум-туман подкрался:
"Не мурлычь, не пой, поэтик –
ты уже продался.
Не мурлычь, не пой, поэтик –
ведь как знать, в чём сила? –
чтоб твоя случайно песня
нас не воскресила.
Чтоб не встала эта песня,
часом промеж нами.
Лучше пулями ты бей нас,
а не голосами.
Лучше пулями ты бей нас,
бей же, что есть силы!
Если б только ты увидел,
как мы тут прогнили!"
сноска 91
[цитата из стихотворения «Охляло сонце…» цикла «Вулиця Кузнечна» – прим. пер.>
сноска 92
[отрывок из стихотворения «Харкiв (IV)» – прим. пер.>
Тичина цього періоду освячує річки пролитої крові ("ми робим те, що робим...") і водночас не цурається високої справедливості, час якої, правда, пересунувся на невизначений термін світлого майбутнього. Як не дивно, але пореволюційний час надав для справедливості простір вічного футуруму...
Тычина этого периода освящает реки пролитой крови ("мы делаем то, что делаем...") и в то же время не отказывается от высокой справедливости, время которой, правда, передвинулось на неопределённый срок светлого будущего. Как ни странно, но послереволюционное время предоставило для справедливости простор вечного футурума...
Найпростіше було б глузувати із поетової сліпоти. Але справа складніша: Тичинів ідеал справедливості доби "Соняшних кларнетів" і "Замісць сонетів..." — це ідеал, вироблений осторонь практики революції; це ідеал інтелігента, що спостерігає революцію, не беручи в ній участі, — ідеал, вироблений у кабінетній тиші гуманістів-книжників.
Проще всего было бы посмеяться над слепотой поэта. Но дело сложнее: тычинин идеал справедливости поры «Солнечных кларнетов» и «Взамен сонетов...» – это идеал, выработанный в стороне от практики революции; это идеал интеллигента, что наблюдает революцию, не участвуя в ней, — идеал, выработанный в кабинетной тиши гуманистов-книжников.
Але практика революції запропонувала свій ідеал соціального добра: через річки крові. І Тичина мусив відмовитись від ідеалу добра індивідуалістської інтерпретації й свідомо віддатися колективістській вірі в загальну справедливість. Я сказав би, що, незважаючи на трагічну помилку Тичини (причину об'єктивну, а не суб'єктивну), такий вибір робить йому честь як громадському речникові. Уже на схилі віку, 1965 року поет писав:
Но практика революции предложила свой идеал социального добра: через реки крови. И Тычине пришлось отказаться от идеала добра индивидуалистской интерпретации, и сознательно отдаться коллективистской вере в общую справедливость. Я бы сказал, что, несмотря на трагическую ошибку Тычины (причину объективную, а не субъективную), такой выбор делает ему честь как гражданскому спикеру. Уже на склоне лет, в 1965 году поэт писал:
Та ти не бійсь, а все вперед іди — Да ты не бойся, а всё вперёд иди —
з своїм народом, з нашою добою. со своим народом, с нашей эпохой.
Й ніколи ти погоді не годи, И никогда ты погоды не жди,
а будь собою ти, самим собою. а будь собой ты, самим собой.
Бо те, що всім народом пережито, — Ведь то, что всем народом пережито, —
воно святе, — його ти поважай. [93> оно святое, – его ты уважай.
вариант рифмованного перевода:
Да ты не бойся, а вперёд иди
с народом со своим, с эпохой нашей.
И никогда погоды ты не жди,
а будь самим собой в минутке каждой.
Ведь то, что всем народом пережито, —
оно святое – это уважай.
сноска 93
[отрывок из стихотворения «Зазеленiє, заквiтує жито» – прим. пер.>
Отож, Тичина обрав шлях, яким пішов народ, хоч цей шлях і був зарошений кров'ю.
Что же, Тычина избрал путь, по которому пошёл народ, хотя этот путь и был орошён кровью.
Хай буде рух! Душі! Знаття! Пусть будет движение! Души! Знания!
Нехай і боротьба звірина! — Пускай и борьба звериная! –
Лиш так оновиться людина Лишь так обновится человек
і вся матерія життя – [94> и вся материя жизни.
вариант рифмованного перевода:
Да будет ток! Души! И Знанья!
Пусть и борьба зверей – навек:
Так обновится человек
и жизни всё существованье –
ось кредо Тичини початку двадцятих літ. Як на сьогодні — кредо моторошне. Але "звірина боротьба" громадянської війни — то саме буття народу.
вот кредо Тычины начала двадцатых годов. Для сегодняшнего дня — кредо жуткое. Но "звериная борьба" гражданской войны – это и есть бытие народа.
сноска 94
[отрывок из стихотворения «Охляло сонце…» цикла «Вулиця Кузнечна» – прим. пер.>
Тільки тепер, коли ера найбільшої в світі соціальної справедливості має кілька десятиліть, відзначених колосальною роботою народу і ножами опричників Ягоди, Єжова чи Берія, тепер, коли на грунті підупалої віри владно пробиває собі дорогу філософія індивідуальної справедливості й індивідуальної відповідальності за історичний процес, коли стало помітно, що саме поняття народу, досить часто використовуване як машкара, розінтегроване на багато соціальних груп і течій, тільки тепер, уже заднім числом, можна визнати підставність думки, що Тичина помилявся. Але на ті часи, коли з пухкого багна еміграції стало повертатися чимало людей на Радянську Україну, до свого народу, тоді, коли запас міцності революційної віри ще вимірювався десятиліттями, не визнати великої слушності Тичини майже неможливо. Адже сама історія стала жартувати з Тичиною, а він до її жартів іще не звик.
Только теперь, когда эра величайшей в мире социальной справедливости имеет несколько десятилетий, отмеченных колоссальной работой народа и ножами опричников Ягоды, Ежова или Берии, теперь, когда на почве упадка веры, властно пробивает себе дорогу философия индивидуальной справедливости и индивидуальной ответственности за исторический процесс, когда стало заметно, что само понятие народа, довольно часто используемое как маска, разинтегрировано на множество социальных групп и течений, только теперь, уже задним числом, можно признать основательность мысли, что Тычина ошибался [95>. Но в те времена, когда из рыхлой грязи эмиграции стало возвращаться немало людей на Советскую Украину, к своему народу, тогда, когда запас прочности революционной веры ещё не измерялся десятилетиями, не признать большую правоту Тычины почти невозможно. Ведь сама история стала шутить с Тычиной, а он к её шуткам ещё не привык.
сноска 95
[3 другого боку: складна доба революції і громадянської війни могла народити лише складну віру. Тичина, "однолюб" за натурою, обрав із складної віри тільки один складник. І тому не міг побачити того, що бачили інші — Микола Зеров, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий тощо, не кажучи вже про росіян — Булгакова, Платонова, Пильняка, Мандельштама, Пастернака і т. ін. І все-таки їхній скепсис менш аргументований за наш, покоління другої половини віку.
С другой стороны: сложная эпоха революции и гражданской войны могла родить лишь сложную веру. Тычина, «однолюб» по натуре, выбрал из сложной веры только одну составляющую. И потому не мог увидеть того, что видели другие — Николай Зеров, Сергей Ефремов, Микола Хвылевой и им подобные, не говоря уж о россиянах — Булгакове, Платонове, Пильняке, Мандельштаме, Пастернаке и прочих. И всё же их скепсис менее аргументирован, чем наш, поколения второй половины века. – прим. В.С.>
ID:
1028876
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 19.12.2024 19:17:35
© дата внесення змiн: 19.12.2024 19:42:15
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
