У веснянім саду поміж віття застигла молитва,
Бо туди з покаянням я знову і знову іду.
Отче наш, втри сльозу, бо не все ще сплачено мито -
Загубилось в літах. Та надіюсь, що все ж віднайду.
Я шукала шляхи. В перехрестях губились дороги.
І збирати каміння приходилось важко не раз.
Отче наш, порятуй, на скрижалях лиши застороги,
Щоб у відчаї й смутку промінчик надії не згас.
Час пульсує у скронях, у простір веде ритуалом.
В нім розкладені руни миттєвих секунд і хвилин.
І вже так не важливо: багато було їх, чи мало.
Скоро сад зацвіте... І не стане для смутку причин.
