На чорну землю білий сніг,
Немов на душу каяття
За те, що ні на мить не зміг
Продовжити твоє життя.
І холод замість теплоти
Від наших зустрічей тепер,
Хоч з надмогильної плити
Ти дивишся, немов не вмер.
В очах твоїх застиглий біль –
В душі моїй відлунням крик.
І щоки роз’їдає сіль,
Що тихо скапує з повік…
А як спокутувати гріх,
Що я живу, а ти – вже ні?..
На чорну землю білий сніг,
На скроні – па́сма сивини…
У смерті бездоганний смак –
Бере лиш кращих з-поміж нас.
Розпорядилась доля так,
Що каганець твій рано згас…
І горе я своє несу,
Схиливши голову в журбі,
Йду до могили, як на суд,
Життям відповідать тобі.
Розтане сніг. На чорноті
Зазеленіє знов трава.
Знай: вічно житимеш і ти,
Допоки пам’ять в нас жива!
