***
Надвечір’я серпневе сюрчанням навіює спогади,
І тремтливе повітря іздмухує пил з забуття,
Ми тут були, жили, і шукаю збентежено поглядом
В подорожнику слід подорожніх з тамтого життя.
Лунко падали груші, дивились з трави вирлоокими,
Як рипить стара хвіртка, неначе сполоханий птах,
За обійстям бабусі, зарослим густими осоками,
Я ділила свій сум з вітерцем-гультяєм в стодолах.
Не рахую пелюстки ромашки, вдивляюсь у равлика,
Що долає свій шлях по тоненькому лезу стебла,
Не тримаю синицю, дарма вполювати журавлика,
Зцілувати б лишень із долонь твоїх трішки тепла.
Сонцесоняхи голови хилять свої запечалено,
І натомлене літо вмира в чревці у жука,
Про важливе оте пам’ятаю, й нітрохи не жалую,
Бо нічо з того, Світе, ти знаєш, нічо не зника.
20/08/22
