Я бачила осінь… Вона цілувалась з дощем…
У ніжних обіймах вони безперечно були одним цілим.
По парку осінньому йшли безтурботним бігцем
І навіть у дощ все було кольоровим, а не чорно-білим.
Він ніжно стрункий її стан обіймав, грів пальці в руці,
В очах її карих немов потопав і куйовдив волосся.
Перлини коштовні збігали по ніжній бажаній щоці
То дощ, а чи сльози, чи може мені усе просто здалося…
-Чому ти так довго?... Ти ж знаєш як я зачекався…
Всі очі прогледів, з доріг всіх тебе виглядав.
Весь світ став немилий, без тебе я геть згорювався,
Лив смуток на землю дощами та все проклинав.
-Пробач, мій коханий, у тому одвічна печаль…
Над цим я не владна, у світі існує черговість пори,
Плин часу неспинний - від нас не залежить нажаль
Та іноді можна змішати дощами усі кольори…
І після цих слів він міцніше її пригортав,
Немов боячись щоб крізь пальці не витекло щастя.
Хоча з року в рік вже давно точно істину знав
Що втримати осінь дощу все одно не удасться…
