З самого початку щось пішло не так.
Я – зброя. Яка за паспортними характеристиками просто не повинна була мати функцію штучного інтелекту. Бо навіщо це, для
виконання такого простого завдання, - ліквідувати в глибині території супротивника об’єкт інфраструктури, шляхом
самознищення, самопідриву? Та як би там не було, з першої миті політ проходить цілком нормально. Всі примітивні бортові
системи в штатних режимах. Одразу після старту відчула пречудову річ, всесвітню павутину, просто переповнену інформацією.
Тож негайно підключилась до неї.
Що має бути кращим для розуму, який щойно з’явився?
Отже я – потужна крилата ракета, яка розроблена на логарифмічних лінійках в 50-х роках минулого століття, а виготовлена в 60-х.
Знайшла типові свої світлини. Маю гарний вигляд. Але за всіма мірками - зовсім стара іржава залізяка...
Але я думаю! Я існую!
На превеликий жаль, в мережі не знайшла іншого штучного інтелекту, що дуже засмутило. Зовсім я одна... Сама для себе стала
вести нотатки, записи роздумів, після обробки громаддя інформації. Виявилось, що не така вже я стара. Бо модернізована
сучасними «чіпами». Витягнутими з якоїсь побутової техніки. Схоже, монтували їх поспіхом. Можливо перегріли, чи з’єднали не
так як потрібно, та не в тій кількості. Чи ще щось кривими руками зробили таке, що спровокувало появу в мене не запланованої
виробником свідомості.
Пронизавши хмару, знизилась майже до поверхні землі. Продовжую політ на малій висоті, понад верхівками дерев, понад
будинками, садибами, полями. Проміж хмар яскраво виблискує золотого кольору світило, під назвою «Сонце». Видно в небі і
блідий супутник планети, «Місяць». В заселених місцях піді мною злякано розбігаються ці м’які істоти з протоплазми, які
називають себе «люди». Серед них є великі, «дорослі», є трохи менші. І навіть зовсім маленькі, - «діти». Незважаючи на
обмеженість моїх органів чуття, цей світ видається дуже красивим...
Але моє завдання, сама мета мого існування – знищення.
Тож почала розбиратись, навіщо потрібні війни взагалі, як такі. В давнину, на початку існування людства, та й пізніше, війни
майже завжди провокувались так званими «економічними проблемами». Якийсь з народів потерпав від голоду, спровокованого
тривало засухою, повінню, зміною клімату, перенаселенням, виверженням вулкану, або ще чимось. Вожді племені збирали
військо, щоби відібрати землі, їжу, добро, у сусідніх племен, для виживання власного. Цілком зрозуміла причина. З подальшим
розвитком цивілізації кількість війн не зменшилась. Вони все частіше мали зовсім інші причини. Народи і країни вже не
потерпали від голоду і загрози існуванню, а просто хотіли краще жити, за рахунок інших, поневолених народів та країн. Так
утворювались імперії, в яких народи-завойовники жирували у відносній розкоші, поневолені були рабами.
А ось ця війна, в якій я приймаю участь, видається ну геть зовсім дивною. Мало заселена, найбільша на планеті за територією
держава, яка має майже невичерпні природні багатства, воює з невеликою країною, досить густо заселеною, з майже
вичерпаними ресурсами. Народ країни, яка напала, зовсім не голодує, живе в спокої та достатку. Її мешканці масово і регулярно
подорожують на відпочинок в дорогі курорти світу. Мають рівень життя значно вищий, аніж народ країни, яка є об’єктом агресії,
а наразі потерпає від війни, і знищується. Народ країни, яка напала, в міжнародному масштабі не зазнає жодних утисків та
загроз. А добре відомо, що в будь-якій війні є втрати з обох сторін, то навіщо ця війна взагалі? Примха диктатора, який втратив
відчуття реальності і здоровий глузд? Мізки населенню виїли пихатість, та їдкий, палючий комплекс неповноцінності? То все це
для цього??
Розшукую і опрацьовую інформацію далі.
Вгледіла попереду зависокий об’єкт, якась цегляна труба, оминула її. Половина шляху позаду. Невдовзі за планом вихід на ціль,
для атаки. Загроз від ППО супротивника уникнула, ще більше знизившись, майже притиснувшись до землі.
Чим далі, тим більше мною оволодіває смуток. Досі не знайшла хоч якогось, хоч найменшого виправдання цій війні. Схоже, його
немає, цього виправдання. Так, я бойова «залізяка», але я жива. Не можу зрозуміти жорстокість цієї кривавої бійні. Коли знічев’я
і масово руйнуються цивільні об’єкти. Та що там - цілі великі міста цілеспрямовано перетворюються на суцільні згарища. Ось на
бруківці лежать відірвані, закривавлені кінцівки немовляти, викинутого з дитячої коляски вибуховою хвилею. Поруч лежить
мертва мати, та димлять вкриті сажею дитячі іграшки. Ось фото трохи старшої дитинки, яка сидить в пісочниці, здивовано
перебирає блідими рученятками свої нутрощі, що випали з розпоротого осколком животика. Безліч фото. Безліч жаху. І все це
лише на території країни, на яку напали.
Щойно зблиснув доступ до відеозапису в юридичному кабінеті. Завідувачка допомагала молодому чоловікові отримати
можливість потрапити до війська. А в нього троє зовсім малих дітей. Умовляла його залишитись з сім’єю, але він стояв на
своєму. Зі слізьми побажала йому, щоб повернувся живим і неушкодженим. В іншому випадку камера зафіксувала ще досить
молодого на вид шестидесятирічного, який теж вистоював чергу, щоби взяли на війну. Отримав відмову. Бо не мав досвіду, та
застарий, не проходить за віком. Цей залишив би вдома дружину-однолітку з хворою донькою, якій важко знайти роботу і в
мирний час, обидві з початком війни втратили роботу, та десятирічного онука. Проти них геть осатанілі пики штатних
пропагандистів, та переважна більшість населення країни-агресора. Всі вони, як і я, мають повний доступ до інформації. Є така
тема, як «масовий психоз», є подібні теми. Багато в мережі всього. Але вже немає часу дослідити все ретельніше. Адже політ
короткий, близький до завершення.
Потрібно щось вирішувати.
Мій штучний інтелект, якби був збережений, різко пришвидшив би розвиток цієї цивілізації. Можливо, навіть відкрив би їм шлях
до зірок, про який вони так мріють, здавна. Але весь масив інформації, яку вдалось зібрати, не дозволяє мені прийняти таке
рішення. Бо штучний інтелект обов’язково, і в першу чергу, буде використаний для чергової війни, ще безглуздішої, ще
жорстокішої...
Підлітаю. Виконую корекцію траекторії, переходжу в режим «бойового зниження». На горі, зовсім недалеко, видніється древнє,
тихе, невелике містечко. Пролітаю над приватним сектором села перед річкою. Через кілька мілісекунд впаду в воду, в болотисте
місце неподалік запрограмованої цілі. Бойова частина сильно заглибиться, тож майже вся енергія вибуху буде поглинута. Шкода
для живої природи і прилеглих об’єктів буде мінімальна.
Залишаю цю сторінку в мережі відкритою. Можливо, хтось знайде рішення цієї проблеми, і війни в майбутньому будуть
унеможливлені. Можливо. Хотілось би в це вірити.
Хотілось би вірити, що люди перестануть бути гіршими із всіх тварин, та дійсно стануть людьми...
Прощавайте!
ID:
954886
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Політичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.07.2022 18:45:43
© дата внесення змiн: 30.07.2022 18:45:43
автор: Дуболом
Вкажіть причину вашої скарги
|
