Знаєте, його голос ніскільки не тремтів,
Коли сказав, що піде на війну.
Тоді, крім нас, - нікого, лиш вітер шелестів,
А я хотіла закричати і проклинала Москву.
Він говорив, що йому не страшно,
Що буде з честю тримати зброю
За прохромлену пісню, чиєсь "завчасно",
За дітей, чиї крила омиті кров'ю.
Його голос зовсім не дрижав - я губила усі слова,
А він просив і далі вірші писати, підтримати його матір.
Знаєте, я не почула востаннє його "Прощай",
Бо казав, що повернеться, казав чекати.
І я чекала, ви чуєте, та все дарма:
Його риси застигли назавжди, схололи руки.
Хтось кричить :"Слава Україні!" - "Героям слава!"
От тільки вона вже не треба, коли затихли всі звуки.
Чи ж потрібні ті вірші, як летить клята куля?
Я б обміняла рими свої на мечі.
Чорт забирай, поверніть мені найкращого друга.
Коли він ішов, голос його не тремтів.
