Твої зіниці закуті в багряні кайдани:
Їх по землі розкидало підстрелене сонце.
Твоя пісня промовиста, що біжуча кров у ранах,
Вона з червоних баюр знов проросте у пшеницю.
Не бійся, юнко, про нас напишуть балади.
Якщо не я, то ти, обіцяю, побачиш ще мирну весну.
Про себе лишень попрошу просто колись згадати,
Подумавши, що про мене говорять коло вогню.
Мені також хочеться жити: я вперше тут,
Я б волів з тобою за руку, хоча б ненадовго.
Так казали, мабуть, усі, хто більш не прийдуть,
І тепер я за порушений спокій перегризти готовий горло.
Це світило на небі, що зараз в крові,
Завтра на ранок вкотре воскресне.
І, може, в цей час заблищить роса на моїй щоці,
Але житиме мій народ, слово даю поета.
Твої очі темніють, там зорі тремтять:
Гадаю, злякались також холодної сталі.
Так най же засліплять чужинців, а нам вкажуть шлях.
Давай без прощань. Заспівай мені, юнко, востаннє.
