Мій притулок віддалений скит.
В дні, коли опадають листки,
я спинився зійшовши на міст
і дивлюсь на лілеї квіткѝ.
В небесах до приходу зими
тиша дзвони під владу бере.
Та, що нині читала псалми,
та монашка, напевно, помре.
В добровільний і вільний полон
підкоряючись вічним віршáм,
покладанням на Книгу долонь
залишилась в сторінках душа.
Як свіча догорала вона
на очах посміхалась печаль,
долітали слова від вікна
і світилась за вікнами даль.
Відпливали, немов у вісні,
трепет свічки і матовість рук
і зробилась близькóю мені
ця монашка у світі розлук.
Скит віддалений зáхисток мій,
але щастя не має границь,
в тиші я позбуваюся мрій,
залишивши одну, про Царицю.
ГАРНО! 
