|
Кінчалась літня ніч і місяць йшов вже спати,
ранковая зоря́ годи́лася в похід,
світилось світло у одній єдиній хаті,
там мати свого сина правила на схід.
Високий, ста́тний, сильний, в міру гордовитий,
він в п’ятім поколінні - воїн і козак,
такі ідуть у бій, щоб потім дітям жити
і танцювати в перемозі воїна гопак.
Він сам так вирішив і навіть не вагався,
не думав варіантів, як кудись втекти,
він боронити землю батьку присягався,
і ви́бороти миру, досягнуть мети.
Сидів спокійно на старій усла́ній лаві,
побли́зу столу, де іще горів свічник,
юнак же знав, що ждуть його бої криваві,
тому зовсі́м принишк, трохи в собі пони́к.
Він пам’ятав, що рідну матір залишає
саму, одну в тяжки́х недо́спаних ноча́х,
вона ж, як збита пташка, закружляє гаєм
і виглядати бу́де по усіх шляхах.
***
Зібрала мати речі й оберіг поклала,
духмяний хліб дістала з теплої печі́
і я́нгола до сина тихо пришептала,
щоб той завжди́́ сидів у нього на плечі.
Все метушилась неня, як у клітці пташка,
щоб не забути щось, покласти сину все,
на серці в неї було ту́жно, гірко й важко,
бо знала янгол той не раз його спасе.
Молила Бога й Богородицю за нього
і сльози ледь тримала схо́вані в собі,
а потім підійшла до сина мовчазно́го,
загля́нути в великі очі голубі.
Шукала в них останню відповідь нарешті
чому, навіщо він її єдиний син,
один такий, а не один із всеї решти,
що відкупились від двохсотих домовин.
Вона все знає про обов’язок і клятву
і розуміє, що не може він іна́к,
що відданий своїй Вітчизні і козацтву,
а не шукає слави, нагород й відзнак.
***
Ранкове світло в шибку пта́хом пробивалось
і по́спіхом вже день дверцята прочиняв,
підходив час іти і залишалась малість
побути в домі серед саду і галяв.
Ще помовчали трохи, потім вийшли з хати,
син матір тихо заспокоював усе,
що на війну іде, не дурно помирати,
а незалежність й волю людям принесе.
Садок шумів і шелестів зеленим листям,
травичка іще пахла холодом нічним,
а мати відпустити сина все боїться,
вона не хоче залишатися не з ним.
І вишита сорочка, як завжди́ на тілі,
і хрестик дерев’яний близько серця ліг,
«Чекайте мене, мамо, й кожної неділі
у церкві ставте свічку, й ждіте на поріг».
А найскладніша мить – дитину відпустити,
віддати на війну й чекати вісточок,
щодня шукати правди в божім білім світі,
коли немає більше в нені діточок.
«Вже час прийшов іти країну боронити
від ворога, що так нахабно волю забирав»,-
син матір обійняв і у наступній миті
пішов помі́ж беріз і молодих отав.
Дивилася у слід, втирала мокрі щоки
хустинкою, що він колись подарував,
умить обсіли матір спогади глибокі,
як будучи малим син бігав по́між трав.
***
Минають сірі дні, зима заходить в хату
і во́гником святим потріскує в печі,
лежить на ліжку в молитва́х старенька мати
отак проводячи свій кожен час вночі.
На день відраду й втіху в тяжкій праці має
і менше думає про кулі і списи,
яких над головою пролітають зграї
й постійно шепче: «Бережи його, спаси!»
Війна у ро́зпалі і ворог не здається,
не полишає, не іде в свої краї,
нема у супостата ні душі, ні серця,
у нього думки з цього приводу свої.
А по Вкраїні матерів таких мільйони,
чекають на повернення своїх орлів,
яким за рідних стали ро́ти й батальйони,
і з кожним роком все рідніше й поготів.
Зима тріщить, лютує, вовком в шибках виє,
у ха́тах - тепло, сиро й мокро в бліндажах,
і по окопах не один юнак чорніє,
та вірить в перемогу на усіх пора́х.
Ще скільки днів, ночей, рокі́в чекати сина,
чи є живий, здоровий при руках, ногах,
чи дякувати буде йому Батьківщина,
якщо пройде́ться смертю по всіх ворогах?
Зимує в самоті знов тяжкохвора мати,
з душевним болем, що в сере́дині гуде,
проте продовжує апостолів благати
і фото сина прикладає до грудей.
І як би так, щоб трохи на землі пожити
та дочекатися солдата із війни,
посіяти уже разом пшеницю й жито
й зібрати стиглий урожай свій восени.
***
Цвіте круго́м бузок і мальви розквітають,
весна по повній входить у свої права,
війна триває далі й болі не вщухають
у матері, що ради сина ще жива.
Ні вісточки нема, ні новини́ про сина
за кілька літ так й не отримала вона
і щонеділі в церкві всіх святих просила
аби скоріш закінчилась страшна́ війна.
Ходила часто в поле з вітром розмовляти,
про сина-воїна питала й у птахі́в,
нарвати собі в лузі звіробою й м’яти,
аби заснуть і бачить сина серед снів.
Живого, вільного від служби і присяги,
завзятого такого ж, вірного землі,
що знищив ворога ущент й розправив стяги
та повернувсь ціли́м, героєм у селі.
Так мріяла про це, так часто уявляла
і бачила не раз, як входив на поріг,
та падала додолу, мов трава пов’яла,
як розуміла, що то хтось стоїть з чужих.
***
І от прийшла пора великих сінокосів,
ягі́д солодких, спілих, тьохкань солов’я
змарніла мати все чекає сина й досі,
і мріє про онуків й щоб була сім’я.
Змарніла, зча́хла, долу зовсім похилилась,
а вірить досі, що син ве́рнеться колись…
підняла очі вдаль і аж перехрестилась,
змахнувши сльози, що рікою полились.
Помі́ж стари́х беріз по свіжій косовиці
накульгуючи йшов її рідне́нький син,
такий же ста́тний, гарний, дужий, білолицій
і на плеча́х, на гру́дях ніс воєнний чин.
Здобув юнак і славу, і тяжкі́ медалі,
та все це другорядне справжньому бійцю,
він відстояв країну, переміг, щоб далі
жили й пам’ятали всіх полеглих в землю цю.
Він хутко йшов на зустріч матері, що бігла
не чуючи з-під ніг гарячої землі,
й запа́хла юнаку в саду черешня стигла,
вода в ставку й стежки́, які сюди вели.
Обняв він матір міцно й болі відпустили,
у мить забув про роки довгої війни,
заглянув в її очі швидко постарілі
і стали в мить найщасливішими вони.
***
Закінчилась війна, залишилися рани,
могили вбитих, біль та виживші сини
і тихі молитви, як сонце встане рано,
за мир, за спокій, рідне небо без війни.
©Ingigerda 2019
ID:
898301
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Патріотична лірика
дата надходження: 16.12.2020 00:18:58
© дата внесення змiн: 16.12.2020 00:31:12
автор: IngiGerda
Вкажіть причину вашої скарги
|
