По небу, вцяткованому зорями,
Глибокому, як душа океану,
Котить сонце воза з долями,
Чи свою знайду там, дістану?
Непідписані, розмальовані,
Повсідалися на габі:
Непокірні і вже упокорені,
Хто з щитом, а хто на гербі.
Хтось тихенько мугикав пісню,
Та ніхто не почув, то й змовк.
Хтось казав про любов свою пізню,
Хтось: Людина людині – вовк.
Аж до Сонця хтось видерсь на лавку,
По сусідських плечах-головах.
Що з того, що самотньо і жарко,
З висоти краще видно свій шлях.
І боролися, і губились,
З воза падали, йшли за ним…
Та були і такі, що здружились,
Й той, кого назовуть Святим.
Розсипалися долі, падали,
Проливними дощами лилися.
Одні Бога з благанням згадували,
Інші в щасті до Бога молилися.
Де моя? Іде поруч з твоєю
По життєвому полі в житах.
А не стане мене, то зорею
Із небес освітить тобі шлях.
ID:
895026
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.11.2020 10:27:13
© дата внесення змiн: 15.11.2020 10:27:13
автор: Волинянка
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарний вірш! 
Удачі! 
