Її помітила між людьми здалеку.
Сумна - сумна, розгублена така.
Благенька сукня, і легкі сандалики,
Подумалось «Кого вона шука?»
А люди заклопотано десь бігли,
Немов не помічаючи її.
Зіщуливсь день, і сонце перестигле
Сховалося за хмари голубі.
Я ближче підійшла. Це що за диво?!
Тонка, прозора, крапля дощова.
- Ти хто скажи?!- всміхнулася журливо –
- Я Віра, що у людях помира…
Ти бачиш, я вже майже розчинилась?…
Мене народ зневірений вбива.
Я так втомилась! Як же я втомилась…
Я ще жива! Я поки ще жива!
Та зовсім скоро вже мене не стане.
Впаду під ноги вам дощем печальним.
- Не йди, прошу. Без тебе світ зів’яне.
Вона дивилась поглядом благальним…
- А ти хоч віриш? Я в тобі живу?
В твоїй душі для віри місце є?!
- Та я ж з тобою світу кропиву
Щодня долаю. Серденько моє
Від тебе б’ється і снагу черпа!
І глухі стіни болю розбиває.
Ти помагаєш днів сумних вагу
Мені нести. Роздмухуєш жарини
Надії, щоб у серці не згасала,
Ти треба тут. Ти чуєш?! Не іди.
Я говорила, а вона ставала
Все яскравіше. В крапельках води
Сміялось знову сонечко ласкаво,
І віра посміхнулася щасливо.
- Найголовніше, щоб я точно знала,
Що я комусь потрібна. Це важливо.