Дорога пролягала через гай,
Такий осінньозолотобагряний.
Ще промінь сонця зайчиком стрибав:
То листям грався, то стрибав над нами,
То ніжився на золотих гілках,
То плутався в розплетенім волоссі,
То думав політати, наче птах
І це, на мить, навіть йому вдалося.
Він ще радів і тішив нас усіх,
І намагався втримати цю осінь,
Бо жовте листя скоро вкриє сніг,
Як сивина сідає на волосся.
А золотобагряний, теплий гай
Немов спинивсь, щоб трішки відпочити...
Буде зима... І сніг впаде... Нехай!
І з сивиною можна ще пожити.
