Не вітру – долі сяду на плече
Й злечу у неба вись глибоку, синю,
Хай сонце моє тіло не пече,
Поки зустрінуся із долею русинів.
Не день, не два летітиму – роки –
Не маю права бути я слабою –
Із праотцями стрінусь. Козаки,
Що дзвін тривоги чули й шум прибою.
Вони були і вої, й веслярі,
Що підкоряли вод святих простори,
І бандуристи, і каменярі,
І з Гонтою теж гайдамакували.
Холодноярців знали у лице,
Яких ніщо й ніколи не лякало:
Хтось був женцем, шевцем, а хтось – борцем.
Любити землю й боронить скликали.
А скільки ж їх лягло уже пізніш
У війнах, революціях кривавих –
Їх без жалю карав російський ніж
Зате, що волю і для нас кували.
Знов димом чорним небо затягло:
Горить земля на сході українська…
То не ординців кілька забрело –
Там кількатисячне вороже військо.
Дивлюсь на них, на землю ізгори
І болем упиваюся дочірнім.
Великий Боже, зграю ту збери
Й відправ до пекла потягом вечірнім.
17.09.2019.
Ганна Верес (Демиденко).