|
Косовиця (продовження)
У час косовиць завше затягало небо чорними хмарами, шалено періщили дощі, притоптуючи покоси до землі, аби ті відродилися, а навіть проросли. Полоскали їм коси, у котрі вплелися дрібні ромашки та витрішкуваті дзвіночки. Та час їх минув... пахло сіном, пахло літом. Тільки ранішня роса дарувала смачні поцілунки, як коханка -напувала росинками в смаку терпкого вина білого кольору, що згубило всі свої цноти на земельнім ложі...
Неділя видалася напрочуд сонячною та теплою. Ольга обійшла господарку, прив’язала до сіти, що відділяла подвір’я сусіда, стару квочку, бо та тільки й знала, що влізти в грядки, тай порпатися в сухій землі з курчатами. Гуси рядочком влізли у борозну та чимчикували, в перемішку з качками, в кінець городу, де був глибокий рів, повен води. Де Ольга лишала старі дерев’яні ночви з їдою. То був їх рай.
В кухні, на плитці, горів вогонь, гріючи велику виварку води, котру потім Ольга вичерпає до алюмінієвої ванянки, що висіла під стріхою стайні.
То був недільний купель перед службою Божою, на котру сімейство йшло щонеділі.
Одягнена, як молодиця... біла в горошок шовкова блюзка та чорна спідничка, по особливому виділяли Ольжину фігуру, на котру задивлявся не один у селі. Кримова турецька хустка, котру цьотка Маринка передала з Америки з іншими подарунками, ховала пишні чорні коси - без неї до церкви ані на крок. Гриць вдягнув, голубими нитками, вишиту лляну сорочку, чорні, на кант випрасувані сподні, до блиску наглянцовані мешти, та вийшов на подвір’я.
- Слава Ісусу Христу, Грицю... вітався сусід Богдан, сідаючи на старенький ровер, аби було скоріше.
- Слава навіки Богу Святому, Богдане- відповів Гриць, тай подав руку.
Дочекавшись Ольги, рушили до церкви.
В церкві панувала тиша, тільки де не де перешіптувалися старенькі бабусі, не слухаючи, що мовив священник. Хтось з них, підпершись на палицю, дрімав. Та все ж Божа сила витала над ними, як над малими дітьми. Пахло кадило, співали хори, скапували воском свічки. Все настільки змішувалося, що паморочилося в голові. Нарід жив за божими законами, котрі не допускав переступати...
Час служби збіг, як одна мить і нарід ринув по домівках. У кожного було своє - свої радості та печалі. До когось приїхали діти, а хтось виглядав, що рипне хвіртка, а вона клято мовчала. Хтось народився , а хтось ішов у вічні засвітки - такий вже закон життя і ніхто ніколи не міг його змінити, бо так велів Господь...
Ольга склала недільний одяг до шафи, вдягнула легенький ситцевий халат, підвязала коси білою хусткою, взула тапочки та вийшла на обору.
В кухні порався її Гриць. Нарізав хліба, налив у два горнятка холодної ябчанки. Тарелі чекали обіду. Скінчивши трапезу, Ольга вимила чистенько посуд в, теплій ще сироватці, сполоснула в крижаній воді, зібрала сумку з підвечірком, тай разом з Грицьом рушили в поле. Там чекало сіно, як якийсь скарб, зрихтований на зиму. Гриць ніс на плечі пару дерев’яних грабель та вила, котрі зосталися ще від діда...
Ліс ховав промені сонця за високими ялицями та дихав ніжною прохолодою у жаркім літнім дні. Покоси сіна, як мерлець, змінили колір, осунулися. Хоч була свята неділя, та нарід просив Бога простити такий гріх, користав момент, аби зробити сіно, бо в любий час могли насунутися хмари і линути дощ.
Ольга заховала підвечірок під кущ ліщини, перехрестилися обоє з Грицьом та взялися розбивати покоси, ніби розплітали коси дівці, що йшла до шлюбу. Вже зверху вони були присохлі, мов посивілі, а з низу ще такі свіжі, живі, зелені.
Вечір насупив свої густі брови, коли люд вертався додому, аби завершити день, та таки вже й відпочити...
- Олю, якщо дамо ради висушити до середи, то кум обіцяли, шо з обіда привезе- говорив Гриць дружині, складаючи сіно в купиці, вила за вилами, потім крутили з того ж сіна тугі перевесла, перев’язуючи кожну купицю, аби вразі вітру чи дощу, не впала. Так мило було дивитися - здавалося, що то ростуть гриби в лісі після теплого дощу...
- Дякувати Богу, що дав таку файну погоду, як ні одного року, мовив Гринько до кума Миколи. Нині веземо моє, а завтра ваше, куме. Микола запряг пару гнідих коней до воза, кинули вила та граблі і рушили на сінокос, де вже чекала челядь, аби спорядити сіно, всипати селітри по скошеній землі, аби отава була пишніша.
На старім стриху на стайні поралися кумові сини, котрі відбирали сіно, та втоптували ногами, аби влізло більше. Запах п’янив, та порох збивав п’янкість, вїдався в очі та ніс. Та нічого - реготали хлопці, потім на річку, де чекала тепла, як борщ, вода.
Робота кипіла, кожен робив своє і про втому не було й гадки...
То було їхнє, сільське, просте життя, котре дехто не розумів, а може і не хотів розуміти...
Це було їхнє життя, мов вічна притча, що передавалася з покоління в покоління з маминим грудним молоком та батьківськими настановами...
Далі буде...
(С) Леся Утриско
ID:
838453
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.06.2019 15:42:11
© дата внесення змiн: 11.06.2019 15:43:28
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
