Знову стукіт коліс,
І розмови вагонів,
І сигнали на біс,
Світлофори червоні …
І сюжети нічні,
І ранкові привіти,
Миготять у вікні
Міст і селищ кульбіти.
З того боку є ти,
І велика столиця,
Та столична хода
Мені іноді сниться.
З цього боку є я
Верхня полка. Не спиться.
Уночі не сидиться,
Хитка колія …
І та інша далека
Не зовсім столиця,
Яку іноді так я б назвав
Для годиться.
Скільки всього
Написано в цьому вагоні,
Передумано,
Дивлячись в дня мерехтіння,
Ми так рідко все робимо,
Що фантазуємо,
І картаєм себе за невміння …
Але там десь
В далекому тихому місці,
Вже запалено свічку,
В бокали налито вина,
Я тебе зустрічаю,
Не бачились сто років, двісті,
І старих наших мрій ожива глибина …
Бо прийшло розуміння, що кожна хвилина
Не якась там невдаха,
Що прийшла і пішла,
Бо прийшло розуміння, що кожна людина
В іншій щось залишила, що не має кінця …
І не треба жаліти
Ті втрачені миті,
Бо вони такі ж вічні,
Як і наші думки,
І коли стане серце за ними боліти,
Треба їх наче взяти
За обидві руки …
І покласти на плечі,
Закриваючи очі,
Полетіти далеко,
Розриваючи ночі …
о так ... я теж читав про депутатів, під якими ламаються верхні полки ... мені це не загрожує 
