На ній доля звисала неначе з чужого плеча,
І не раз вона бідами була своїми розп'ята.
Причащалася болем душевним, немов би з Ковша.
На лиці ж - завжди маска, яку приміряла на свято.
Та якось збунтувалась вона, бо життя лиш одне.
І пішла на край світу вона, свою долю ладнати...
- Вшийте долю по мірках, бо вітер безжально так дме...
Там де порвана прошу поставити з бархату лати..
І зладнали, нарешті. Тепер вже вона - не вона ...
Має долю свою і по крою пошиту й по мірках.
Та якщо придивитись до неї уважно зблизька -
З мішковини вона... Лише бархатні латки.
Аж гірко...
Валентина Дацко - Урода
29/09/2018
