Я вишиваю нитками безсоння
цнотливий ранок, знову, наче вперше.
Хоч місяць небом мандрів не завершив,
і краплі ночі ще на підвіконні.
У голку засиляю перший промінь,
хрупкИй, сором'язливий і тендітний.
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси, сумні і нерухомі.
Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.
Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколо.
Дістане ключ Дажбог золоточолий,
розстеле по полях пшеничні вуса!
