На подвір’ї яблунька одинока,
Та, що родить яблука білобокі.
Ти чого відбилася та й від саду,
Чи тобі подруженьки та й не раді?
А дівча рум’янеє, карооке
Їло собі яблуко білобоке.
Ой, упало зернятко карооке
І зродилась яблунька білобока.
Зацвітає веснами пишно-пишно,
Знає про любов нашу грішну-грішну.
Не суди нас, яблунько одинока,
Загубила дівчина та й неспокій.
У садочку кралечка пишнокоса
Миє личко гарнеє в срібних росах.
Ти чого мов яблунька одинока?
Де юнак блукає твій чорноокий?
Буду я мов яблунька одинока,
Поселився в серці моїм неспокій.
Посміються з мене лихії люди.
Що ж то буде? Ой, що ж то буде?
Розцвіла з весною я пишно-пишно,
А любов, як плід в раю, була грішна.
Засмутилась яблунька одинока
І зронила яблука білобокі.
Я плоди ті в кошичок позбираю,
Побіжу до милого як до раю.
Ти від мого серця чого відбився?
– Налюбився, дівчино, налюбився.
На подвір’ї кошичок одинокий,
А у ньому – яблука білобокі,
Не схотів їх милий зі мною їсти.
Дай ми’, мила яблунько, з горя сісти,
Під твоєю кроною в чистих росах
Відпочинуть ніженьки босі-босі,
Розпущу я знов свої диво-коси,
Вже обручку милого інша носить.
мабуть чорноокий вже грушок наївся, а чи може персиком спокусився? 
