Сонце і місяць, хід свій стишити не бажають,
квапляться, хтозна куди, року чотири пори.
Вітер рваний осінній гілки уже голі обвіяв.
Листям вкриті давно довгії-довгі стежки...
Тіло юне колись від часу немічним стало,
і темні пасма, за ним, також давно відцвіли.
Знак оцей білий як тільки позначив голову вашу,
і битий шлях із тих пір, вужчим і вужчим стає.
Житло моє теж двір тільки заїжджий,
в ньому хіба відпочив – і відбувати пора.
Їхати… їхати... Але ж і куди заведе та дорога?
Ген на Південну гору - в ній є обійстя старе.
