Слова, які втрачають силу,
уперто рвуться ще назовні,
а там тенета перепонні
і постріли підступні з тилу.
І погляди такі, осудні,
з-під окулярів, з дна аж, Боже!
Та ж так дивитися не гоже,
бо замерзають горні студні.
Ходитибудеш сонця спраглий,
просити будеш: "Дайте пити!"
А поряд надмогильні плити
і тільки надмогильні ваги.
Чи зважать слово? Ні, не зможуть...
Воно - як пух, його не вчути.
Холодний дотик до отрути...
Весни не буде, гинуть рожі.
Лиш на руках ще білі вени
й на образах німе моління.
В сніги пірнає Воскресіння,
та все одно спасенне.
23.03.18 р.
...наше сьогодення надто напружує душу болем розчарувань і відчутттям, що тебе таки класно здурили...та, можливо, мені просто так здається...вірш дуже класний, Лесю!