Загнали в кут, глухий і темний,
І до стіни тиснули не на жарт:
– Отак тобі! Щоб не воскресла!
Щоб згас навік у тобі вогню гарт.
І розпинали вкотре так безжально,
Плювали й реготали, навісні,
Іржаві цвяхи в душу забивали –
Так правдоньку губили день при дні.
Вона ж вставала знову й знову,
Покривджена, обшарпана, в сльозах,
Боролась, прокладала в світ дорогу,
Мов фенікс, воскресала тут і там.
Тому ти, правдонько, одвічно гнана,
Бо колеш очі глуму і брехні,
В продажнім світі не бажана,
То ж усміхнись ласкаво, хоч мені.
