Ти любов.
Небо хоче любові.
Шанувальники йдуть
в світлі сяйва Різдва
з Віфлеєму.
Навіть в піст не зарити талант –
я в собі поборовсь:
Поклоняюсь, Свята,
милосердю Твоєму…
Замилувавсь на печерських
дзеркалень кивки:
і глибоких джерел –
і зірок невтолиму взаємність.
Виправляєш:
все вірно, Провидіння ж – все
навпаки…
Я дивуюсь, Учителю,
довготерпінню Твоєму.
Це – як висунусь ємно, не аби як:
грішно ангелам вмулявся
на якусь тему.
Несумісність світів…
певно, це голова захиталась моя?
Поклоняюсь, Ісусе,
всіх немарнуванню Твоєму…
Добре – серце ще виведеш
мов до вмитості знов:
«Не блукай. Зорі – он. Дай стряхну
чорнозему…
Ти люби. То є точність: Любов.»
Поклоняюсь на віки віків
мировченню Твоєму.
Слава Богу!!
В серцях слава Богу!
