Якось приходжу до студентів
І відчуваю, щось не так,
Щось не спілкується ніяк,
Чи до науки вже несмак?!
Наче цікаво і все вірно,
І не загруз у хабарі,
Та світла щось в знанні не видно,
Там ззовні треба лихварі …
Там ззовні чиношанування,
Служба на службу, клан на клан,
І роль освіти там остання,
Шлях виживання – сонний стан.
Кому потрібен той аналіз і матриць неймовірна гра,
А на дівчат зростає попит, десь починаючи з бедра …
Кому потрібен гострий розум і совість чиста на щодень,
Сьогодні лестощі у моді. А керівник зазвичай пень.
Безглуздо знищені заводи, ми продаємо хіба брухт.
Політ фантазії тут шкодить. І розум - в межах вузьких бухт.
Якщо ж чиновницьку відраду для себе той студент обрав,
«Ялинка» – то його посада. Весь світ в зелене він вже вбрав …
А ще питання, що ж їх вчити, якщо не з цим їм далі жити.
Вином – наукою «залити», все зачинити і летіти?
Моїх студентів вже по світу сотень зо три вже набереться
Вони ще наші. З яблунь цвітом …, з минулим вже стежина рветься.
А дехто вже й махнув рукою. Говорить зовсім ні про що.
А до такого вчитись ходить вже не студент, а абищо …
Забудьте весь ваш пієтет, це вже не університет,
Забудьте вже про храм науки, причина цього - ми «безрукі».
