* * *
Вже сквер під видноколом ізнеміг
Запацявся і з ранку обридався
Пообростав більш в домислах
й зв’язався
Меланхолійнішими викидами ніг
І ось зірвавсь з віч конденсат
де затуманів
Пророчий гляд вчора живої синяви
І так поранивсь об слова я мов живий
Об жильну невимовність при коханій
Якби Ти серденько не взяв де я хотів
Прославить всю осіннюю халепу
Я б назбирав тільки рутин дубових
клепок
Пив світлість лиш кленовиїх спиртів…
О, як це тим вертепом запалав
Мій страдний дух під небом вмить
булькатим
Де Світлу і Царю ввели ягнят
знайшли й вола
А в теплій розмістили всіх як треба хаті…
І швидше, що це сум тепер проплакав
Оновлений і тугошийний рід
Запізнім каяттям із сходу – в дух порід:
Вітер приніс, мов звіриня, його
на лапах.
І з туману
із туманів
і вниз нагально
Скапують сльози, де душа чиясь жива
Од Бога, що святий є, Безначальний,
Так в серце з Неба упадали ці слова…
