А Ти ховаєшся за теплими
дощами;
Запах сухої дошки,
і– вощаний, –
А місця стріч! – спинаються кущами;
До Твого меду завола і камінь!
Густа,
Густа!
І – вигулькне волове око –
Із-за угніздень віть і трав,
з-за рівчаків’я, де ніхто і не ступав
І де і ким я Тебе тільки не шукав...
Та Ти – в підсохлому й завжди
глибока...
сюди, і пріч – і
знов волове око;
щоб чмихнути і потягнуть...
Там втаємничень –
за трави високість
Й по рівчакові – не зігнуть...
І соковитий і холодний –
в сухий – звисає –
однаковий путь;
Медів! медів!
старатель на сьогодні...
Не домовляється,
не вимовляється червневими дощами...
Не камінь серце моє
і я хоч не камінь...
( Ось де!
новонароджені стояли
з роси, з дощів і трав
оперенії
мадригали... –
Дві птахи – серцем їх ледь розумію –
розмовляли...)
А сухі очі мав...
і доступив в росу.
Черкнув Твою медвяную косу.
