«Віддай мені своєї смерті частку,
Візьми від мене часточку життя…».
(Василь Стус)
Коли довкола безконечно чорна
тебе мана́ злиденна огорта,
лелеча душе, хто тебе пригорне
вогненним тілом жовтого листа,
що з’яскравіє серед сірих буднів,
на смерть за тебе ляже помежи…
людей лукавих, пустирів безлюдних…
Про що у пеклі думаєш, скажи?
Про що твоє далеке світле небо
змовляє в надвечір’ї крадькома…
Чи є у божевілля ще потреба –
чи вже нічого вищого нема…
Лише зима довкола – і спроквола
на тебе сніг як віко упаде –
я тут сама… Мене нема ніде –
осклілих сонць порожні виднокола.
Погарище… Безмежна чорнота…
Душа лелечо в ірій відліта…
Сади осклілих сонць, вогненних тіней –
віддай мені свою тяжбу, дитино!
Візьми від мене крапельку води –
і помежи межу перебреди…
Ще крок… ще крок – у край рожевощокий,
де ти і я не будем одинокі!
У барвах – літо… Помежи – межа…
Тужніє… Висне
яблуком
Душа.
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
Глибокий твір-розмова з душею,красивий!
Для написання такого твору,думаю витрачено багато емоцій,роздумів-вийшов гарненний твір!
Задумалася у черговий раз!
Дуже сподобалось. У край рожевощокий - це на захід? А яблуком душа чомусь виник перед очима подвійний образ - і "яблуко спокуси" і достигле - що ось-ось упаде...
))) Вірш побудований на антитезі
..."у край рожевих щік" - до життя, сповненого кольору, а Душа тужніє, наче яблуко зріле... (але падати не збирається )