Вже травень спав,
коли я годував вогонь...
Він, наче канібал, пожадливо лизав
з моїх долонь
солоність розмальованих словами доль,
що сивий клен вночі мені наколисав.
Ковтаючи коржі
із наримованих рядків,
він не гудів, а невдоволено лизав.
Подібних страв
червонопикий пес в житті іще не їв.
А я, годуючи його - себе карав...
Був вирок - слово ювеліра:
"Шкода, що ти комусь повірив.
Скажу тобі в лице -
не золото - оце!
А бряз
. каль
. це.
Ти охолонь
А "золото" в вогонь."
А я пером
виточував і шліфував
декор метафор, візерунки порівнянь!
Віночком так
переплітав прості слова,
щоб діамантом засвітилась кожна грань...
Сорочкою була
не шкіра - дермантин.
За солов'їний спів сприйняв я горобця
чирікання.
І пісня вся...
Вже гіркоту несе угору сивий дим.
На поминках вже не співають - моляться...
Шуфляда так незвично пустотою світить.
Нечитані вірші - мертворожденні діти...
