Вмирає сад, бо став старенький.
Посохли яблуні, грушки.
Він ріс красивий, чепурненький
І кожний рік давав плоди.
Але минають й його строки,
Проходить і його життя.
Не в’ють вже гнізда там сороки,
Й пропала у дворі краса.
Навіть метелики не гості,
І не гудуть в травні хрущі,
Бо стовбури, неначе кості,
Повисихали геть усі.
А ще не давно грались діти,
Й збирали яблука й грушки.
На бруньках розцвітали квіти,
Коли пора була весни.
Він посаджений прадідами.
Тепер із нього купа дров,
Але онуки й діти з нами,
Новий посадять, щоб ріс знов.
Бо все міняється на світі, –
Старе відходить в інший бік,
А молоде зросте, як з квітів,
Й буде красою жити вік.