Я сиджу із горнятком міцного чаю,
Чорного, з бергамотом.
Жінка, з якою мою душа,
Схилившись сидить навпроти.
Я намагаюся щось казати,
Але не встигаю.
Вона ж безупинно щебече
Про те, що я забуваю,
Про домішки у сучасній їжі,
Про холодні течії,
Особливо Західних вітрів,
Про щось із інших світів,
Про якусь внутрішню посмішку.
Зовнішньо я не видаю нічого,
Але чай здається іще міцнішим,
Їсти, зважаючи на нові знання, не хочеться.
Я не знаю точно, що це - хороше в ній,
Що в ній - погане.
Я знаю, чому вона згадує про холодні течії,
Особливо Західних вітрів -
Я і сам хотів би стати Гольфстрімом,
Але стримуюсь.
Соваюсь на стільці.
Теплий чай у одній руці,
А у іншій - її рука,
Як завжди холодна.
Я сиджу голодний,
Але їжі не хочу.
Жінка, яку я люблю,
Сидить навпроти.
