Смерть говорила мовою болю,
кричала витончуючи судини у скронях,
шепотіла і нила голосом-голодом,
виспівувала силу із крові.
Смерть замовкала в хвилини покою,
щоб потім розквітнути чорними квітами:
снищами та bad trip-ами.
Робила тобі штучне дихання, присипляючи діафрагму,
вганяла в легені перегар і вакуум.
А зранку наділяла уста твої спрагою.
Вона проникала, пускала коріння,
пилок квітів зла все стелився попелом білим.
Інституту бжолярства встилаючи килим.
Смерть подавала тобі свою руку із мосту
Вона запевняла, що вода лише просто
М*які обійми глибини-висоти.
Запевняла, мов медсестра, що в дитинстві казала:
"Не бійся. Я просто візьму в тебе кров"
Весь цей час плесо твоєї зіниці розділяло
фракції світів зовнішнього і внутрішнього
але зовнішній світ боляче тисне, вривається в тебе,
але внутрішній світ полишає, мов чоловік серед ночі,
каже: "dont cry tonight".
І лікар констатує, що чорна квітка твої зіниці більше ніколи не стулиться у бутон.
Вона розквітла назавжди.
