Іду по лезу. Хтось закриває
Не тільки очі, але й вуста.
Хтось нишком зрадить, хтось розкохає.
А хтось вердиктом :
-Душа пуста.
Тому, можливо, не розрізає
В стонавпіл лезо. В стобіль болить.
А кров тихенько на край лягає,
Іржу скраєчку почервонить.
А я по лезу як по доріжці
Іду червоній. Аплодувать?
Стаю на цвяхи, рятую ніжки...
Хтось буде й душу так розрізать...
Давиду Эдгверадзе
Что ж, во величии времени
Кто-то смывает нам прошлое.
Ты научил, что мы временны,
Верить учил в невозможное.
Что ж, мы срастались вмиг душами,
Узы разрезав границами.
Ты был единственный слушатель
Между душой и страницами.
Ты научил, что мы вечные
В этом пространстве и времени.
Души любовью излечены.
Ты так лечил... С того семени...
Стояли ці двоє за руки узявшись.
Возили возами в мішках самі зорі.
Стояли до втоми в ночі зцілувавшись.
Хтось пальцем крутив, що вони зовсім хворі.
У них є будинок - на двох одне небо.
А завтра десь знімуть маленьку кімнату.
Розріжуть синь неба в перину. Що ж треба?
І мають обійми. Й кохання в зарплату.
А хтось вагон часу продасть лиш за гроші,
І купить квартиру, машину і їжу.
У них є вони!Це в житті найдорожче.
Кохання. Цілунки. Обійми. І ніжність!