Повна чаша вина,
кров лози виноградної,
дар легковажного Пана –
бога давніх часів,
коли мавка
у кожнім потоці жила.
Ложка дикого меду
від бджіл лісових,
що невтомно
накопичують сонце
у дуплах столітніх дубів.
На краєчку ножа –
трохи світла і дрібка кориці.
На повільний вогонь –
щоб вино напоїти вогнем.
Заспівати баладу,
про повінь і гул громовиці,
про травневу грозу,
переповнену теплим дощем:
“Пригадай,
як сідлали коней на зорі,
як втирали сльозу крадькома матері,
як рипіли-прощались ворота.
Як шуміли-сміялись весняні вітри,
як кричали в високому небі орли,
як стелилась трава під копита…”
Випий келих до дна –
і напій променистий
переміниться в кров
і по жилах вогнем зашумить.
Звільнить душу, і та
крізь спіральний тунель золотистий
на невидимих крилах
злетить у небесну блакить.
Рухнуть всі перепони,
відкриються всі таємниці,
свіжий вітер весняний
розвіє безсилу печаль.
На горі, в білій вежі
князівна живе білолиця –
їй пісні про кохання
щоранку співа менестрель.
