****
До сонця потягнулося прокляте віття
Майже забув, як це коли… уже століття
Прожив здається й знову… щось забилось
у скам’янілостях затрепетало… і пролились
ці кляті ріки сліз… ніяк, нічим не зупинити
цього серцебиття… секунда й утопитись
в очах твоїх… і захлиснувшись твоїм горем
дивуюсь як посеред шторму й зливи морем
спокійненько пливеш… притримуючи маску,
і пари з уст не подаєш… даруєш іншим ласку,
що не заслужена… артистка… знову посміхнись
усім… а всередині закричи… тепер й колись
ніхто крім… цього не побачить… не почує
твій крик, що зводить з розуму… вирує
холодний вітер, листя, що моє тобі зриває…
лише пробач, що ти мене не… пам’ятаєш…
Пробач, що ти… сьогодні не щаслива,
Що я не подарую тобі сили-крила
Злетіти в небо радості… коріння
Надто глибоке не зірвати… і молінням
Росте закам’яніле… й віття простягає
До свого сонця… що й сьогодні раєм
І не назвати… тихий хрускіт рветься
У тишину… мовчання криком роздається…
