****

                     ****


До  сонця  потягнулося  прокляте  віття  
Майже  забув,  як  це  коли…  уже  століття  
Прожив  здається  й  знову…  щось  забилось  
у  скам’янілостях  затрепетало…  і  пролились  

ці  кляті  ріки  сліз…  ніяк,  нічим  не  зупинити  
цього  серцебиття…  секунда  й  утопитись  
в  очах  твоїх…  і  захлиснувшись  твоїм  горем  
дивуюсь  як  посеред  шторму  й  зливи  морем  

спокійненько  пливеш…  притримуючи  маску,  
і  пари  з  уст  не  подаєш…  даруєш  іншим  ласку,  
що  не  заслужена…  артистка…  знову  посміхнись  
усім…  а  всередині  закричи…  тепер  й  колись  

ніхто  крім…  цього  не  побачить…  не  почує  
твій  крик,  що  зводить  з  розуму…  вирує  
холодний  вітер,  листя,  що  моє  тобі  зриває…  
лише  пробач,  що  ти  мене  не…  пам’ятаєш…  

Пробач,  що  ти…  сьогодні  не  щаслива,  
Що  я  не  подарую  тобі  сили-крила  
Злетіти  в  небо  радості…    коріння  
Надто  глибоке  не  зірвати…  і  молінням  

Росте  закам’яніле…  й  віття  простягає  
До  свого  сонця…  що  й  сьогодні  раєм  
І  не  назвати…  тихий  хрускіт  рветься  
У  тишину…  мовчання  криком  роздається…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684655
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.08.2016
автор: Seeyer