В дитячому садочку тихо сопіла дітвора. Лише Петрик ніяк не міг заснути він все спостерігав з під м’якої ковдри за вихователькою Марією Олександроівною, яка дивилась у вікно по якому весело стукотів дощик і світило сонечко. «Що вона думає – замислився хлопчик?»
А Марія Олександрівна дивилася на квітучий дитячий майданчик і раділа: «синій бузок тебе вмиває весняний дощик, зелена травичка і кульбабка рости і радуй дітвору, маленькі зелені вишеньки ростіть, спійте, наливайтеся соком, і падайте в долоні нашим малюкам». А Петрик ніяк не міг заснути і дивився крізь маленьку щілинку на Марію Олександрівну. За цей один рік в садочку, він так прикипів душею до вихователя, що іноді йому хотілось назвати її мамою. Адже йому так не вистачало цієї звичної майже для кожної дитини материнської любові. В Петрика не було мами, вона померла від якоїсь тяжкої хвороби, та йому цього ніхто не казав: ні тато, ні бабуся, ні дідусь. Марія Олександрівна знала про обділеність свого вихованця і любила його немов свою рідну дитину, адже своїх діток в неї ще не було, а пестити і любить дітей жінці хочеться завжди, бо нате вона і жінка, щоб дарувати тепло, ласку і любов.
Батько хлопчика був задоволений від того, що дитині добре в садочку, але завжди бачив в дитячих очах сум, коли Петрик вранці дивився на інших діток навколо яких мов бджілки чи то метелики кружляли мами: усміхнені, гарні і любі. А Петрик лише мріяв, що колись і його будуть так любити і обіймати любі матусині руки. Так хлопча мріяло,аж доки не заснуло.
І тут Петрику наснився дивний різнокольоровий сон. Немов в них вдома в гостях його вихователька Марія Олексадрівна. Пахло пиріжками, які вона з собою принесла для Петруся,вони були гарячі і запашні, такі ж як колись у мамусі… За обідішнім столом на веранді зібрались всі: тато,бабуся, дідусь і він – Петрик. Тато встав з-за столу і промовив, звертаючись до дідуся з бабусею:
-Тато і мамо, Ви мріяли щоб в Петрика була… і трохи зупинившись промовив, те чарівне і гарне слово "мама", так от вона в нього вже є, це наша вихователька з дитячого садочку – Марія Олександрівна. Петрик зірвавшись з свого місця миттю прилинув до Марії Олександрівни:
-Це правда, Ви будете моєю мамою?
Марія Олександрівна обіймаючи і цілуючи хлопчика в обидві щічки заплакала і промовила:
-Правда синочку, правда…
Петрик закричав і прокинувся. Марія Олександрівна підійшла і погладила хлопчика по білявому кудрявому чубчику:
-Петрику, що сталось? Поганий сон наснився?
-Ні, хороший, - сумно промовив хлоп’я.
-А що, тобі наснилося?
-Що в мене є мама.
Мрія Олександрівна посміхнулася, але з очей чомусь закрапали сльози:
-Нічого Петрику, я точно знаю, що в тебе буде мама.
-Насправді?
-Насправді.
-А звідки Ви знаєте?
-Бо це буду я.
-Оце мені і наснилося , вже посміхаючись промовив Петрик.
А у відповідь лише відчув теплий дотик поцілунку в ліву щічку.
Через деякий час і справді тато Петрика одружився на Марії Олександрівні, і хлопчик вже не був обділеною, як раніше дитиною. Тепер в нього була справжня родина, в якій билось три люблячі серця: тато, мама, і їхній синок – Петрик. Незабаром з’явилася ще й сестричка Настуня. І як же він Марія Олександрівна пишалася сином, коли він їй допомагав наглядати за донечкою, вона з вдячністю і гордістю завжди казала:
-І щоб Петрусю я без тебе робила, ти в мене такий помічник…
-А Петрик посміхався і відповідав:
-Дякую мамо.
ID:
692574
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.10.2016 11:55:07
© дата внесення змiн: 05.10.2016 11:55:07
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
