|
Берег ріки
Коли сонечко встає,
заквітчавши небеса
і зозуленька кує
про весняні чудеса,
хтось на березі ріки
неспокійної сидить,
сповиваючи думки,
кине погляд і мовчить.
Хмари-лебеді летять,
швидко із усіх сторін,
вітром крила лопотять,
ніби поруч водогін.
Заспіває пісню мрій,
соловейко вдалині,
про початок щастя свій
як бував на чужині.
Гірко з болем в почутті,
все сидів на самоті
чоловік як у вісні.
Серце в нього з доброти,
вразив камінь з висоти
тих зірок в часи нічні.
Давши відчаю життя,
сам поринув в небуття,
бо пробачить не зумів.
Діва зрадила його,
світ позбавивши всього,
що так живучи любив.
Його рік уже немає,
а здавалося віки,
вже і дівчина гуляє,
теж на березі ріки.
Не знайшла вона своє
те кохання у житті,
інше доля не дає,
ніби карою в бутті.
Як любов свою одну,
вона згадує його
і ту помилку свою,
що позбавила всього.
Прожила у самотині
до кінця своє життя,
у своїй старій хатині,
ливши богу каяття.
Сповиваючи в шитті
думи любості святі,
кольорами золоті.
Сумувала все за ним,
сизим голубом своїм,
гіркотою в почутті.
Бо любила лиш його,
але зрадила його
на життєвому путі.
Розуміючи тепер,
що був скарбом всіх печер,
кого знищила в житті.
Віктор Цвіт 14.08.16
ID:
686942
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 01.09.2016 07:18:08
© дата внесення змiн: 01.09.2016 07:18:08
автор: Віктор Цвіт
Вкажіть причину вашої скарги
|
